Війна: тріумф правди та життя

 

Militare ergo sum: я воюю, а отже існую

2014 рік розділив українців на дві взаємовиключні полярності: людей, очі яких звернені на Схід, та тих, що тотально ігнорують війну, єдину істинну реальність. Звісно, всіх в тій чи іншій мірі турбують бойові дії так званої АТО, однак вони не мають вирішального смислового значення для більшості. Доля добровольчого руху в Україні доволі симптоматична: у відсотковому відношенні прийняти участь у воєнних діях наважились одиниці. “Справжні” ж чоловіки залишились прикривати тил у ресторанах, кабаках, барах та клубах. Війна служить незамінним помічником в актуалізації багатьох речей, але насамперед архаїчно сепарує людський матеріал на архетипічні касти: на сильних та слабких, на сміливих та боягузів. Суспільство українського спектаклю закінчується там, де починаються терикони Донбасу. 

Ліберальна демократична гегемонія давно утвердила постулат про те, що всяка війна є злом і ніякого блага в собі не несе. Ієрархію цінностей сучасної людини очолюють комфорт, фізіологічні потреби, споживацтво та примарне возвеличення власної індивідуальності. Все, що здатне зламати такий порядок речей, оголошується ворожим та хибним. Матеріалізм, як одна з ключових панівних світових ідеологій, диктує прості й суворі правила: біологічна смерть співпадає із кінцем всього, що є в людині, а отже життя — це єдина беззаперечна цінність, а все, що йому загрожує, порушує основоположні закони сучасності. Смерть тілесного для матеріалізму — зловісна невідомість, розпад в ніщо, в кращому випадку боязка надія на милосердя вищих сил. Людство таврується пацифізмом, людська природа рефлексується як миролюбна, пасивна та квола. Простір, що нас оточує, омивається водами фундаментального нейтралітету, в яких тонуть будь-які зусилля, спрямовані на зміну цієї орієнтації. Однак очевидна кривавість людської історії примушує нас сумніватись в правдивості запропонованих псевдоістин.

Розвиток світової цивілізації не супроводжувався війною, а сама війна породжувала цю цивілізацію. Війна завжди історично відбувалась, як перманентний процес, що не давав людству відірватись від першооснов буття, від його метафізичних інстинктів. Європа не знала миру за всіх часів свого існування, а європейці не відали пацифізму. Причиною цього є  справжні духовні сенсові засади війни, які завжди йшли поперед будь-якої територіальної чи ідеологічної експансії. Поле бою надавало можливість надломити рутину комфортабельного пустого існування та пропонувало натомість ситуацію для пробудження істинної природи кожної конкретної людини та людської множини загалом. Трансцендентні аспекти війни наближали її учасників до безпрецендентного розуміння категорій вищого порядку. Життя розумілось, як етап чи ресурс, над яким стоїть щось більше та важливіше за це саме життя. Тільки поклавши його на вівтар неймовірних випробувань та ймовірної смерті, людство мало змогу осягнути власне буття таким, яким воно є насправді. І якщо історія — це тіло цього людства, то війна, безперечно, є його кров’ю.

Пейзажі війни неможливі без базового принципу, що виправдовує її деструктивні сторони, а саме героїзму, як вищому проявленню людської сутності. Герой відчуває себе інструментом в руках чогось вищого в боротьбі з несправедливістю. Однак, мова йде не про побутову емпіричну несправедливість, а несправедливість фундаментальну. Пафос радикалізму касти героїв полягає в оголошенні війни так званій навколишній реальності. А точніше, ця реальність оголошується носієм помилкового змісту, ілюзією та неправдою. І ціллю такої паралельної війни є перемога Духу над матерією, а єдиною можливістю її здійснення є здобуття позиції суб’єктності щодо цієї матерії. І якщо життя суспільства зіткане з брехні, то тільки героям під силу це полотно розірвати шляхом служіння та самопожертви. Кшатрії — це пасіонарність у боротьбі за реорганізацію метафізичного ефіру, у боротьбі за майбутнє всього людства.

Українцям випала не тільки нагода здійснити метаморфозу з жертви в творця власної історії на державно-політичному рівні, але й непересічна можливість вступити до авангарду у війні духовній. Захищаючи територіальну цілісність України, наші воїни кристалізуються в носіїв Істини та Правди. А ми повинні стати залізним тилом цієї місії. Бо істина, як Золоте руно, знаходиться по той бік берега, і поки хтось вже майже досягнув священної землі, ми повільно ще тільки будуємо свій Арго.

Підготувала Юлія Менада

2 Comments to “Війна: тріумф правди та життя”

  1. nevidomokhto:

    ФАРШ ИЗ МАРШИРУЮЩИХ МАЛЬЧИКОВ

    Построить марширующих мальчиков по росту, дать им понюхать пороху, из ряда вон выходящих отсеять, остальных-пропустить через мясорубку. Назад не выпускать. Готовую массу посыпать игрушечными пистолетами, барабанными палочками и сделать из марширующих мальчиков одну большую котлету.

    * * *

    Ну, але якщо серйозно, союзники і червоноармійці воювали не менш завзято, ніж їхні колеги з вермахту, так само плювали на брехню повсякденності. І як, породили ті герої нову цивілізацію?

    Також, не зовсім ясно, яким чином «територіальна цілісність України» має якесь відношення до Істини. Звісно, приємно думати, що ти на правильній стороні історії, всі так завжди думають, і томмі, і фріци…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *