Кілька тез про довгоочікувану прем’єру

З 19-го квітня у київських кінотеатрах стартував прокат документального фільму «Гітлер проти Пікассо та інших» італійського режисера Клаудіо Полі. Подія була широко анонсована в ЗМІ та соцмережах та відповідно — очікуваною.

Живого інтересу до події та її актуальності, безперечно, додавало те, що тема культурної політики та мистецтва Третього Райху українськими мистецтвознавцями майже зовсім не висвітлювалась, попри існування значного масиву досліджень англійською та німецькою мовами і навіть кількох монографій російських дослідників. Проте, наскільки допоможе розібратися в темі «Гітлер проти Пікассо»?  

Особливої уваги у фільмі надано пристрасті нацистських лідерів (зокрема йшлося про Гітлера і Герінга) до колекціонування творів мистецтва, а також конфіскацій художніх цінностей нацистами з приватних колекцій та музеїв на окупованих територіях та подальшим вивезенням їх на територію Німеччини. На кількох прикладах розглянуто проблему їх пошуку та повернення. Це можна віднести, безперечно, до сильних сторін фільму. В той же час він не відповідає на питання, якою була політика і загальне бачення європейського культурного спадку націонал-соціалістами. Автори фільму, вочевидь, зумисно зсунули акцент на «грабіжницьку сутність» політики нацистів у сфері культури та мистецтва, залишивши більш «шляхетні» (а вони, вочевидь, мусили б бути) прагнення без уваги.

Власне, постійне зміщення акцентів варто віднести до слабких сторін фільму «Гітлер проти Пікассо». Творці фільму постійно наголошують на репресивності, реакційності націонал-соціалістів у їх ставленні до мистецтва. Таким чином у глядача може скластися враження, що останнє полягало найбільшою мірою у гоніннях на модерністів. Власне, саме мистецтво Третього Райху в кінострічці представлено як суцільний несмак, який демонструється лише у пропагандистських цілях. Так, наприклад, зображення оголеного жіночого тіла в картинах художників Райху творці фільму не вдаючись до пояснення підстав своїх суджень назвали таким, що було «на межі непристойності», чим одразу ж викрили власну позицію упередженості у розгляді окресленої фільмом проблеми.

Таким чином у глядачів може скластися враження, що Третій Райх не мав талановитих художників (було лише побіжно згадано про живописця Адольфа Циглера і скульптора Арнольда Брекера) і що вони не створювали нічого, що могло б мати художню цінність. А також нібито в Німеччині не реалізовували цікавих мистецьких проектів, не надавали можливості отримувати якісну художню освіту. Очевидно, що це — навмисне безсоромне викривлення, однак, творці стрічки вдаються до цього, таким чином компрометуючи себе. 

Ще одна особливість, яка не дозволяє говорити про бодай якусь об’єктивність чи науковість — це відверте емоційне забарвлення фільму. «Гітлер проти Пікассо». Голокост, бараки, табори, газові камери, мішки з золотими зубами — все це під сумну музику супроводжує фільм, нав’язливо нагадуючи глядачеві про поганого Гітлера та жорстоких нацистів. 

Проте, якщо вже зібралися поговорити про мистецтво — слушний привід поговорити і про Голокост, чи не так? Подивившись такий «документальний фільм» по неволі задаєшся питанням: а скільки ще цвяхів у труну об’єктивності заб’є наша сучасна «історія, написана переможцями».

Чи був нацистський режим злочинним по відношенню до мільйонів людей? — безумовно, і це навряд чи варто було б заперечувати.

Проте, чи були націонал-соціалісти виключно вбивцями, а їх політика виключно насильством? Чим насправді була побудована ними держава? Яке місце займало в ній мистецтво і художники, ким вони були, що творили і що лишили по собі? Ці питання дотепер потребують відповідей. В їх пошуках існує єдиний шлях — робота з джерелами і неупереджене дослідження.

Матеріал підготував Лейтенант Штурм

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *