Метафізика війни від Ернста Юнґера — відгук про лекцію Олени Семеняки


Дві світові війни можна сміло назвати віком протистояння людського духу і машин. Війна втратила попередній дух, ставши вже не є справою окремої касти чи породи людей, а явищем, котре повсюдно проникає у життя суспільства, навіть якщо останнє живе за тисячі кілометрів від зони бойових дій.
Сучасна війна не вимагає від людини надзвичайного військового хисту чи відваги, котра необхідна в багнетній атаці, адже її попередній дух було втоплено у багні окопів Першої та Другої світової війн. Дозволимо собі не погодитись з тим, що сучасній війні не притаманний дух лицарства.
Так, зараз не потрібно мати надлюдської фізичної сили чи сміливості Геракла, адже гарантією потуги кожної із сторін барикад часто є техніка, котра, неначе залізний голем, служить справі перемоги одного з учасників війни. З розвитком технології традиційне лицарство відійшло у минуле, сьогодні не йдуть у лобову атаку і не штурмують стіни будинків з драбинами, проте такі принципи, як відвага, жертовність, фронтове братерство та боротьба за справедливість, пройшли до нас крізь століття.
Сьогодні основне протистояння відбувається між людиною і технікою, артилерист не має можливості оцінити особистісних якостей суперників, а тим більше не керується гуманізмом та етикою ведення війни. Снайперу плювати на звинувачення у підступності, а терориста не гризе сумління за смерть невинних, вбитих осколками саморобної бомби.
Вміння влучно наводити артилерію викликає не повагу і захоплення майстерністю, як колись вправне володіння шпагою, а радше ненависть та непереборне бажання зрівняти позиції ворога із землею.

Сучасна війна проводить межу між воїном-фронтовиком і вимушеним солдатом: перший усвідомлює за що він бореться і що його чекає. Як головний герой «В сталевих грозах», він йде на війну добровільно, без остраху дуелі між машиною і людським духом. Другий же є вимушеним солдатом, який сприймає війну, як покарання вищих сил.
Різниця між ними в тому, що перший герой відмовляється приймати наявний порядок і намагається «осідлати тигра», в той час як другий погоджується з тим ладом, який йому нав’язує сучасність.
Історія диктує свої умови і так, як раніше, вже ніколи не буде. «Втрачене покоління» тих, на кому війна залишила своє тавро, вже ніколи не повернеться до попереднього життя, проте ті, «хто врятувався від її снарядів», можуть не дозволити їй «занапастити наступне покоління», якщо виберуть шлях через пекло «сталевих гроз».
Російсько-українська війна чудово демонструє поєдинок техніки та людського духу, який триває ось уже 4 роки. Незважаючи на значно гірше технічне оснащення, українські воїни визволили не один кілометр української землі, доводячи, що лицар – це не меч і обладунки, а передусім готовність кинути виклик наявному ладу, навіть якщо перевага на стороні ворога.
Інша сторона війни – це передусім переродження людського духу. Ті, хто не побоявся «осідлати тигра», з фронтового братерства стають новою аристократією. Справжня сміливість полягає у тому, щоб жити тоді, коли потрібно жити і померти тоді, коли потрібно померти, що Ернст Юнгер довів не лише своєю творчістю, але й власним життєвим прикладом.
Владислав Ковальчук
(матеріал написаний за враженнями від лекції Олени Семеняки «В сталевих грозах надмодерну: метафізика війни від Ернста Юнґера»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *