Шмітт як критик псевдодемократії парламентського типу

Карл Шмітт – німецький юриспрудент і політичний філософ 20 ст., ідеї якого актуальні і по сьогоднішній день. “Політична теологія” і “Духовно-історичний стан сучасного парламентаризму” – праці, які взаємодоповнюють критику класичного ідеалу представницько-парламентарної демократії. Шмітт визначає сутність та історію прочитання терміну суверенітет. В подальшому він розглядає способи використання для обгрунтування та опису розподілу влад (модель Локка-Монтескьє), яка поступово зливається з ідеєю демократії як такої. Ліберальна ідея знецінює і розмиває саме поняття суверенітету. На правому та лівому флангах, серед так званих “радикалів”, все чітко і ясно. У лівих, зокрема анархістів – ідеї прямої демократії та самоорганізації

Карл Шмітт

общин, коли суверенітет очевидним чином вповні реалізується народними масами. Клерикали-монархісти (серед яких особливо слід відзначити іспанського католика Доносо Кортеса, одного з найбільших “реакціонерів” 19 ст.) зосереджуються на авторитеті монарха чи Церкви, які одержують мандат згори, щоб виховати та угамувати занепале людство, яке самостійно нездатне вирватися з гріховних пут напівтваринного існування. Опоненти можуть сперечатися, обзивати супротивників бісами і предтечами антихриста, обсміювати – однак існує предмет діалогу, люди чітко розуміють позицію іншої сторони. Лібералізм же – штучна нібито золота середина, котру неможливо збагнути. Вони республіканці, за народну владу (хоча можна й у вигляді конституційних монархій). В усіх “демократичних” конституціях чорним-по-білому записано, що джерелом влади є виключно народ. Однак він реалізує свою волю не напряму (хоча в наш час, наприклад, це вже можливо завдяки розвитку техніки), а шляхом делегування повноважень депутатам, котрі користуються правом модифікації програм у процесі діалогу. Більше того, норму про можливість відкликання депутата, дії якого не подобаються його виборцям, сприймається в штики як недемократична. Може й справді, більшість залишається бидлом, яке легко підкупити популістськими “заманухами” (тут факт приходу Гітлера до влади шляхом вільних виборів, як і інших диктаторів).

Уже в 1990-х рр. західні політологи вводять поділ на “ліберальну” та “неделіберативну” демократії. Остання набула поширення в новостворених державах третього світу та постсоціалістичного простору. Народ може цілком свідомо підтримувати диктатора, приниження меншин. Головна ознака – відсутність деліберації – попереднього обговорення з визнанням прав якомога більшої кількості меншин. Це входить у необхідність перманентних дискусій – за Шміттом, одної з трьох необхідних індикаторів ліберального парламентаризму, поряд зі свободою слова та поділом влади. Виявляється, навіть обрані депутати не всесильні (навіть після досягнення компромісу) – вони змушені рахуватися з виконавчою владою на чолі з королем чи президентом (який часто обирається парламентом, а в протилежному випадку часто йому опонує, претендуючи на представлення єдиної волі суспільства; «демократи” подібні потуги критикують). Це куди б не йшло, однак найбільше здивування викликає судова гілка. Найчастіше вона взагалі віддалена від населення (вряди-годи судді вибираються, однак без права відкликання). Однак головне те, що вони діють відповідно до кодифікованого права, яке обмежує волю більшості. Недарма Шмітт звертає стільки уваги на генезис суверенності, яка зливається з конституційним устроєм і областю права. Фіксується намагання якомога щільніше обмежити вжиття надзвичайних прав у часи катастроф – але ж по цьому впізнається справжнє джерело суверенітету, яке може тимчасово відключати діючі правила для спільного блага!

Вестмінстерський палац — місце збору парламенту Сполученого Королівства Великобританії

Отож, справжня влада у випадкового результату деліберації, та у правового чинника (який потрохи змінюється в результаті деліберативної практики парламентів). Одне лиш питання – де тут влада народу? Звісно, ідеальна демократія навряд чи можлива – це розуміли і в античні часи, і у середньовічних містах-державах, де поряд з народними зборами співдіяли офіційно зафіксовані органи аристократії, цехових корпорацій і т.д. Однак всі розуміли відносність благ республіканського устрою (за тим же самим Монтескьє, що повторює Аристотеля, вона непридатна для держав, де неможливо зібрати все населення на єдиний “майдан”). Однак у модерних конфліктах з лівими та правими супротивниками прихильники ліберальної демократії спекулюють народовладдям, не входячи у дискусії щодо ефективності і міри справжньої реалізації спільного блага. Отож – суверенітет невизначений, влада поділена разом з відповідальністю, депутати непідконтрольні (захист від переслідування за результати постанов – ще один основоположний камінь парламентаризму)… Не дивно, що з часом ідеали прийняття рішень у відкритій дискусії зовсім сходять нанівець, і фактичний вплив на хід управління одержують великі промислово-фінансові групи лобістів, часто закордонних, та інші групи надбагатих капіталістів чи великої бюрократії (як в РФ, та й частково в Україні). На Заході те саме – зовні критикуючи, широко використовується популізм для маніпулювання свідомістю. Плачевний результат – аполітизації широких мас. Тут справді політика перетворюється на арену гри груп еліт, все більш династійних. То може, пора перестати маніпулювати термінами, за якими нічого не лежить? Давайте скажімо правду – правити мають експерти, які дбатимуть про збереження статус-кво (священна корова приватної власності, що легітимізує грабунок народу в минулому).

Шмітт взаємовиводить подібну ідеологічну невизначеність, що створює можливості нівеляції декларованих принципів, з надмірної раціональності, просвітницької механістичної картини світобудови. Правильне розуміння, якомога більш математичне – ось дороговказ, що нібито веде людство до щастя. Раціональна теорія прийняття рішень заради інтересів атомізованих індивідів знайшла серце у лібералізмі (Бентам та теорія задоволень, Дж. Мілль – апологет свобод від диктату суспільства), однак проникла і на лівий фланг. Маркс сильно залежав від Гегеля, його діалектичної схеми історії. Звідси конкретний розрахунок, метафізична впевненість у загниванні капіталізму, бо його вже можна пізнати розумом як закінчену (а отже – змертвілу) систему і т.д. Однак сили, які поширили марксизм у світі, тотожні з джерелами анархізму – ірраціональне прагнення свободи, міфічне уявлення мас про велике благо, за яке можна і вмерти. Кращий

Корона Імператора Рудольфа II Габсбурга; з 1804 року — корона Австрійської Імперії

стан на правому фланзі, однак в 19 ст. він був паралізований пов’язаністю з монархічним устроєм Реставрації, “Священним союзом”. Тут панував легітимізм – продовження монархічного абсолютизму, який дискредитував себе ще в 18 ст. – недаремно Просвітництво великою мірою вийшло з лав зманіженої аристократії, що втратила відчуття Обов’язку стосовно народу. Однак і тоді зберігалась ота ірраціональність в розумінні республіканців, яка була глибоко раціональною і ворожою інстинктивним тваринним рухам завдяки християнській платформі. Це поєднувалось з силою духу, “міфічністю” в значенні орієнтації на вищі цінності, трансцендентні примітивним біологічним механізмам індивідуального насичення. Зберігався Чин душевного горіння, який робив правий і лівий спектр єдиними справжніми супротивниками, які вартували одне одного. Права думка потребувала лише відкинення збанкрутілих форм задля нового поглинення в джерела. Тут, в Консервативній Революції, розвивається поєднання ціннісних вимірів релігійно-історичного буття з соціалізмом як можливістю кращої організації матеріального буття людства при подоланні зажерливості та атомізованості ліберального індивідуалізму. Феодал-воїн, юнкер подає руку селянинові, священик – робітникові та світському інтелектуалові. На базі цих рухів виникають націоналістичні напрями 20 ст., що поєднують культурно-кровну єдність з соціальним визволенням. Шмітт бачить їх, в образі італійського фашизму 1920-х, найбільшою загрозою ліберальній псевдодемократії парламентського типу.

 

Автор: Юрій Олійник 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *