Ігор Загребельний: право на володіння зброєю і виклики новітнього тоталітаризму

Може здатися, що тема володіння зброєю є всього лиш виміром морально-богословської проблематики, що стосується права на самозахист. Одначе станом на сьогодні вона вписується в ширший контекст проблем, бо зачіпає надзвичайно важливі політичні і світоглядні питання, відносно яких Церква не повинна стояти осторонь. Втім, розглянемо ці два питання по черзі.

Між самозахистом і покаранням

Самозахист робить етично допустимим не лише застосування сили, але й позбавлення іншої людини життя. Виправданість завдання нападникові смерті слід оцінювати за двома критеріями: загроза, яку той становить, і можливість чи неможливість нейтралізувати цю загрозу, не вдаючись до вбивства. Такий підхід ми знаходимо вже у Старому Завіті. У Книзі Виходу читаємо:

Коли впіймають злодія, як вломлюється, і поб’ють так, що помре, нема злочину крові. Коли ж над ним уже зійшло сонце, тоді є кривавий злочин; злодій мусить відшкодувати; коли в нього нічого немає, так продадуть його самого за крадіж (Вих. 22:1-2).

«Дозвіл» убивати злочинця вночі ймовірно походить із практичних міркувань. Вночі важче покликати на допомогу, важче впізнати і затримати злочинця. Тому, аби він не лишився не покараним, у разі крайнього заходу допустиме його сильне побиття — аж до смерті. Крадіжка — серйозний злочин, одначе предметом її посягання є майно, а не життя, здоров’я чи сексуальна недоторканість. Тому вбивство крадія визнається небажаним (варто пам’ятати, що основною формою покарання крадія було двократне відшкодування вкраденого; за неможливості відшкодувати злочинця продавали в рабство).

Злочинні посягання можна поділити на дві групи: ті, які дозволяють ризикувати життям нападника, хоч залишають його смерть небажаною, і ті, які не дозволяють цього ризику. Водночас характер фізичного протистояння може виявитися таким, що нападника або нападників стає майже неможливо зупинити, не позбавивши його/їх життя, адже в інакшому випадку під ризиком опиниться життя того, хто став об’єктом нападу.

Потрібно розмежовувати вбивство нападника під час самозахисту і цілеспрямоване вбивство злочинця приватною особою. Таке вбивство, навіть якщо вчинений злочин є дуже великим, традиційне моральне богослов’я резервує за однією лиш світською владою. «Держава — і тільки держава — має право проголошувати і здійснювати смертні вироки за здійснення тяжких злочинів». Для Томи Аквінського доречність смертної кари випливає з примату інтересів суспільства:

Будь-яка частина спрямована до цілого як недосконале до досконалого, позаяк будь-яка частина по природі існує заради цілого. По цій причині, коли для здоров’я всього тіла потрібне видалення якогось органу, котрий гниє і заражає інші органи, здійснення ампутації заслуговує схвалення і приносить безперечну користь. Але будь-яка окрема людина співвідноситься з суспільством як частина з цілим. Відповідно, якщо людина стає небезпечною і заразною для суспільства через певний гріх (маються на увазі великі гріхи, які людський закон визнає за злочин у відповідності до S.Th. II-I,96,2. — І.З.), то з точки зору спільного блага її вбивство буде похвальним і корисним, оскільки «мала закваска все тісто заквашує» (1 Кр. 5:6) (S.Th. II-II,64,2).

І саме з огляду на те, що смертна кара є справедливою з огляду на турботу про спільне благо, її застосування
належить інстанціям, для яких ця турбота є безпосереднім завданням. Аквінат наголошує:

Убивство злочинця є законним настільки, наскільки воно спрямоване на добробут усього суспільства, тож здійснювати його має лиш той, кому доручено оберігати благополуччя суспільства. (…) … турбота про загальне благо доручена високопоставленим і наділеним громадською владою особам, і тому лиш вони, а не приватні індивіди, можуть законно заподіювати злочинцям смерть (S.Th. II-II,64,3).

Звісно, така моральна монополія на страту злочинця є доречною лише за умов, коли світська влада володіє високим рівнем легітимності. В умовах збройної революційної боротьби вона є неможливою. Точніше, якщо ця боротьба справедлива, самі революціонери стають «наділеними громадською владою особами». Також може існувати ситуація беззаконня — умовно кажучи, «Дикого Заходу». Коли бракує державного «меча», все одно мусять знаходитися ті, хто підтримує справедливість.

Гріхи гоплофобії

Сьогодні можна спостерігати неоднакове ставлення до володіння зброєю у різних країнах. На тлі цих відмінностей стає добре помітною користь, яку приносить озброєність населення. Там, де населення озброєне, злочинність значно нижча. Як показує той же американський досвід, введення обмежень на зброю негативно позначається на криміногенній ситуації. Яскравий приклад — прийняття закону про «вільні» від зброї території, Gun-Free Zones. Це нововведення, як і інші ініціативи, дозволило кримінальному елементу діяти більш вільно.

Люди мають розуміти, що в Gun-Free Zones орудують не гангстери в ділових костюмах і не представники впливових мафіозних сімей. Там ви зустрінете злодюжок, психопатів, наркоманів, маніяків та іншу наволоч. Для них табличка Gun-Free Zone означає, що вони можуть безкарно пограбувати літню жінку, інваліда, або зґвалтувати неповнолітню дівчину. Це місце, де по-справжньому погані люди добре себе почувають.

Запровадження Gun-Free Zones посприяло низці жахливих масових убивств, учинених психічно неврівноваженими одинаками. Злочинці могли спокійно, без поспіху розстрілювати десятки людей, знаючи, що ніхто з них не зможе себе захистити, а поліція прибуде не одразу.

Безпідставно обмежуючи право на володіння зброєю, державна влада чинить аморально і стає причетною до злочинів, які здійснюються завдяки цим обмеженням. Злочинці так чи інакше знаходять зброю. Натомість порядні громадяни не мають чим себе захистити. Таким чином пролита кров лягає і на політиків.

Ще одна причина вважати обмеження права на володіння зброєю аморальним полягає в тому, що воно відкриває шлях утвердженню тиранії. Беззбройність населення — це одна з гарантій панування над ним. Гарантія не абсолютна, та все ж така, що суттєво зменшує шанси на опір. В Старому Завіті читаємо:

Ні одного ж коваля не знайти було в усій ізраїльській землі, бо філістимляни сказали самі до себе: «Щоб ізраїльтяни та не виробляли собі часом мечів і списів». І всі ізраїльтяни мусили йти до філістимлян, коли хотів хтось наточити леміш чи заступ, сокиру або серп. Ціна ж накладена була: дві третини шекля за леміші… Ось чому сталося, що в день битви під Міхмасом ні в кого з війська, яке Саул та Йонатан мали при собі, не було ні меча, ні списа (1 Сам. 13:19-22).

Українцям ці старозавітні рядки мали б бути добре зрозумілими. Тотальне вилучення зброї в цивільного населення в Україні було здійснене більшовицькою владою. Невдовзі після цього українців чекало так зване «розкуркулення», депортації, Голодомор.

Право на зброю і принцип субсидіарності

Позбавлення населення права на володіння зброєю вкладається в загальну логіку розширення впливу держави. Те, що зветься державою сьогодні, має нетривалу історію існування. Надмірне посилення центральної — королівської — влади спостерігається вже в пізньому Середньовіччі. Переломним моментом тут можна вважати правління у Франції Філіпа IV Красивого (1268-1314). З часом вибудовується абсолютистська політична система. Одначе, як влучно зазначає Карл Шмітт: «Абсолютистська монархія в дійсності ніколи не була… абсолютним абсолютизмом». Посилення королівської влади компенсувалося збереженням значної територіальної децентралізованості, а відтак широких прав місцевого самоврядування, свою роль продовжувала відігравати станово-професійна організація суспільства. Передусім же береглося розуміння меж допустимого втручання держави: «У тотально всіх монархіях Європи не тільки лишалися недоторканими численні традиційні правові і соціальні форми, але й вважалося чимось самозрозумілим, що влада короля обмежується божественним і природним правом».
.
Перелом, який народжує сучасну державу, стається у Франції наприкінці XVIII ст. Згодом тенденції до посилення держави набувають невблаганного характеру і, втілившись у ліберальному та соціалістичному рухах, охоплюють більшість європейських країн. Шмітт зазначає:

Першим практичним прикладом цього сучасного державного абсолютизму була якобінська диктатура 1793 року. Тут уперше стає реальністю хоч і підготовлений абсолютною монархією, але відмінний від неї сучасний державний абсолютизм. Державний абсолютизм часто поєднується з позірно протилежними, ліберальними ідеями та тенденціями — так, як у ХІХ ст. у цілому стає характерним, що насильство й експлуатація здійснюються від імені свободи. Особливо ж ліберальний рух боровся з абсолютною монархією, але у той же час підпорядковував державі ті сфери життя, котрі раніше були їй чужими, аби відняти їх у Церкви: виховання і школу, шлюб і сім’ю.

Спостерігаючи невиправдане розширення повноважень держави, її втручання у все нові і нові сфери життя людини і суспільства, християнство не стояло осторонь. Католицька Церква відповіла на виклики етатизму доктриною субсидіарності, тобто принципу, згідно з яким ієрархічно вищі структури суспільства не повинні втручатися у те, що можуть вирішувати нижчі. Держава як свого роду «найбільша спільнота» не має проявляти свою активність там, де є цілком компетентними менші спільноти (сім’я, церковні і територіальні громади, населення регіонів, професійні об’єднання) чи окремі фізичні особи. Натомість вона мусить виконувати допоміжну (субсидіарну) функцію там, де це справді потрібно. Класичне формулювання принципу субсидіарності подає у своїй енцикліці 1931 року Пій XI:

Є беззаперечним, що, з огляду на зміни, чимало речей, які раніше могли бути здійснені і малими спільнотами, сьогодні можуть виконуватися лише великими спільнотами. Проте існує найвагоміший принцип соціальної філософії, який не можна скасувати або змінити: подібно до того, як неправильно забирати від фізичних осіб те, що вони можуть досягти власною ініціативою і кмітливістю, і віддати це спільноті, несправедливим і злочинним є порушення правильної послідовності, коли більші й ієрархічно вищі спільноти привласнюють собі те, що можуть зробити нижчі і підлеглі їм спільноти. Будь-якій соціальній активності за самою природою належить допомагати членам соціального організму, а не руйнувати і поглинати їх. Вища державна влада має залишати турботу про справи невеликого значення малим і другорядним спільнотам, уникаючи розосередження своїх сил. Таким чином держава буде вільніше, потужніше і ефективніше робити те, що належать лиш їй… Нехай же владоможці переконаються, що, чим повніше зберігається ієрархічний порядок різних спільнот при дотриманні принципу «субсидіарної функції», тим міцнішим буде авторитет держави (Quadragesimo anno, 79-80).

Як бачимо, автор енцикліки усвідомлює, що деякі функції, які взяла на себе держава, вже не можуть бути повернені назад меншим спільнотам, але наполягає на тому, щоб держава не втручалася у справи, які можуть вирішуватися на нижчому рівні. Показово, що документ розглядає як щось самоочевидне невтручання спільноти у справи, вирішення яких доступне фізичній особі.

Успіхи Церкви та поодиноких мислителів і політичних сил, що відстоювали принцип субсидіарності, були епізодичними. Процеси розширення функцій держави можна помітити і сьогодні. Найбільшою мірою це спостерігається там, де при владі перебувають ліві сили. Показовим прикладом є Швеція та Норвегія. Етатистські тенденції характерні для соціалістичних урядів у Франції. Сильним етатизмом позначилося президентство Барака Обами у США.

Можна виділити такі риси новітнього етатизму:
• Несправедливий перерозподіл прибутків: збільшення податкового тиску на дрібний та середній бізнес і одночасне підвищення витрат на так звану “соціальну допомогу”, яку нерідко отримують люди, що ведуть, фактично, паразитичний спосіб життя (отримувати допомогу по безробіттю інколи буває вигідніше, ніж працювати).
• Адміністративна централізація (в тому числі у випадку федеративного устрою).
• Наступ на приватну і церковну освіту, посилення ролі жорстко централізованої державної освіти.
• Наступ на права батьків у сфері виховання дітей: молодше покоління має виховуватися «суспільством» (в особі держави); батьки у деяких випадках відверто визнаються такими, чий виховний вплив має бути нівельованим, бо прищеплює дітям «неправильні» ідеї та цінності; руйнування батьківського авторитету, утвердження «демократичної» моделі взаємин батьків та дітей, недопустимість будь-яких покарань; радикальна форма відсторонення батьків від виховання — вилучення дітей органами ювенальної юстиції (без належних причин).
• Руйнування авторитету чоловіка у сім’ї й у відносинах між чоловіком та жінкою в цілому; нав’язування жінкам думки про їхнє «пригнічене» становище; держава — гарант підтримки «гендерної рівності».
• Обмеження права на самозахист (в тому числі беззбройний); формування через систему освіти ментальності, котра сприймає опір агресору як щось таке, чим має займатися виключно державний репресивний апарат.

Таким чином наступ на сім’ю, релігію та базові засади моралі переплітається у новітньому етатизмі з намаганням установити абсолютну монополію держави на насильство. Батьки не мають права карати дітей. Зате держава має право на насильство і щодо дітей, і щодо батьків, забираючи перших у других. Громадяни не мають права на протидію злочинцям, зате державні спецслужби та поліція встановлюють систему тотального стеження за населенням. Заперечення права на володіння зброєю — це лиш радикальне вираження загальної тенденції встановлення монополії на застосування сили.

Вражає, наскільки взаємопов’язаними є ініціативи лівих урядів. Президентство Обами стало агресивним викликом для американських християн та просто здорової частини американського суспільства. Воно позначилося наступом на свободу совісті, форсованим впровадженням ідеології ЛГБТ, підтримкою абортів, посиленням федеральної влади, збільшенням податкового тиску і, неодмінно, наступом на право володіння зброєю. Що стосується останнього, то тут не обійшлося без крайнього цинізму. Обама та ті, хто долучився до його кампанії, спекулювали на темі масових вбивств. Хоч ці трагедії стали можливими якраз через обмеження на носіння зброї, їх спробували використати для того, аби обґрунтувати потребу ще більших обмежень (ніби якийсь злочинець-психопат, якому кортить убити декілька десятків чоловік, не знайде можливості придбати зброю нелегально). Цікавою деталлю обамівських інформаційних заходів проти права на зброю стало залучення до них популярних акторів та музичних виконавців. Ефект цього кроку виявився сумнівним. Частина залучених до кампанії кіноакторів знімалися у переповнених насильством фільмах. Багатьох американців таке лицемірство вразило.

Варто розуміти, що насильство, яким так щедро насичена сучасна масова культура, переважно відірване від справедливих цілей. Застосування сили оспівувалося в культурі і раніше. Проте в абсолютній більшості випадків це оспівування носило шляхетний характер, бо відображало дієвий захист добра, вчило людей сміливості. Сьогодні ж застосування сили або зображується саме по собі, або служить хибним етичним цілям. Тому не дивно, що деякі комп’ютерні ігри народжують малолітніх психопатів або що фільми, в яких бандити зображені позитивними героями, штовхають молодь на шлях асоціальної поведінки. Нинішнє співіснування невиправданого насильства і пацифізму можна порівняти зі співіснуванням низького рівня статевої моралі і радикального фемінізму, котрий пропагує щось близьке до асексуальності. Здавалось би, це протилежні речі. Але вони мирно співіснують і в кінцевому рахунку служать спільній цілі — знищенню сім’ї. Подібним чином пацифізм перетворює суспільство на стадо баранів, складова насильства у масовій культурі породжує психопатів, а в підсумку це призводить до забуття культури сили, поставленої на службу благородним цілям.

Зразком пацифікації суспільства є згадані Норвегія та Швеція. Низка інших західноєвропейських країн намагаються їх наздогнати. Розстріл Андерсом Брейвіком на острові Утойя більше, ніж півсотні лівих активістів — чудова ілюстрація того, до чого призводить баранізація населення. Брейвік здійснював розстріли понад годину і за увесь цей час так і не зустрів серйозного опору, хоч на острові було близько 560 осіб.

Пацифікація європейських суспільств помітна і на тлі того, проти чого протестував Брейвік. Значний відсоток європейських чоловіків пройшли ментальну кастрацію і не можуть відповідати на насильство, котре чинять мігранти. Сьогодні можна зустріти випадки (нехай і по-своєму символічні), коли на їхньому тлі приємно виділяються вихідці з Центральної та Східної Європи. Так, у січні 2016 року у Швеції загинув 15-літній литовець Армінас Пілецкас. Його підступно зарізав однокласник-сирієць. Причиною для конфлікту стало те, що раніше Армінас заступився за дівчину, відносно якої проявляв сексуальну агресію сирієць (шведські підлітки чомусь не продемонстрували такої турботи). Під час відомих подій новорічної ночі у Кельні на захист жінок, яких переслідували мігранти, наважився хорват Іван Юркевич. Пізніше німці таки влаштували добровольчі патрулі. Юркевич приєднався до одного з них і… був затриманий правоохоронцями. Поліція заявила, що здатна самостійно підтримувати правопорядок і не потребує добровольців. Голландські чоловіки виявилися більш толерантними і законослухняними. Після кельнської «ночі зґвалтувань» у Амстердамі відбулася «акція солідарності з жінками». Її учасниками стали чоловіки у міні-спідницях.

На основі вищесказаного стає зрозумілим, що християни як ніхто інший мають відстоювати право на володіння зброєю. Принцип субсидіарності має застосовуватися у тому числі й у сфері застосування сили. Держави не повинно бути ні забагато, ні замало — її повинно бути вдосталь. Нерозумно відкидати примат держави у силових питаннях, одначе є недопустимою й інша крайність — визнання цілковитої монополії держави на насильство. Саме на державі лежить обов’язок покарання осіб, що вчинили тяжкий злочин. Одначе це не означає, що громадяни мають бути позбавлені права у разі потреби вдаватися до застосування сили.

Відстоювання права на володіння зброєю — це ще й протидія неприйнятним із християнської точки зору тенденціям політичного розвитку. Відкидання принципу субсидіарності у сфері застосування сили є похідним від ігнорування цього принципу загалом. Християни мають протидіяти утвердженню крайнього етатизму, і захист права на володіння зброєю займає у цій протидії дуже вагоме місце. Адже озброєне і вільне від пацифістських установок населення — це не тільки слушне вираження принципу субсидіарності, але й фактор, що змушує державну владу не переступати меж.

 

Автор: Ігор Загребельний 

Уривок взято з тексту книги «Апостольство меча» 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *