Огляд статті Часлава Копрівіци «Laudatio Imperii. Несвоевременные размышления после закатa одной «Великой идеи»»

Буквально нещодавно у нашій українській науковій періодиці вийшла друком стаття сербського доктора філософських наук та професора Белградського університету Часлава Копрівіци «Laudatio Imperii. Несвоєчасні роздуми після закату однієї “Великої ідеї”»[1].    

Часлав Копрівіца

У цій статті автор має на меті розглянути те, як імперська ідея та практика сприймалися під кутом зору філософії. Період, який береться до уваги – час між двома світовими війнами, коли власне відбувається перехід від християнського (теологічно-космологічного) способу обґрунтування ідеї імперії до нових моделей імперіалізму («аж до кінця секуляризованого, невмотивованого трансцендентністю, несанкціонованого матеріально технічного імперіалізму» [С. 22]). Міжвоєнний період є тим часом, коли тогочасна філософія була менш сприйнятливою до певних несвідомих суспільних тенденцій, а в даному випадку, «хвилі антиімперіалістичного ресентименту». Таким чином найтиповішими представниками тогочасної думки можна назвати Мартіна Гайдеґера, Хосе Ортегу-і-Гассета та Юліуса Еволу. Через звернення до вищезгаданих персонажів, автор намагається обґрунтувати тезу про те, що «для феноменальності імперії ідея є пріоритетнішою за реальність».

Розпочинаючи з поглядів Мартіна Гайдеґера, автор статті зазначає, що він підходить до ідеї імперії виходячи зі своєї онтологічної концепції. Тобто «кожна соціально прийнята практика відношення до реальності спирається на відповідне попередпоняття буття» [С. 23]. Для Гайдеґера ідея імперії є початково онтологічним поняттям, яке вибудовує вертикальну структуру буття. Imperium означає imparare – це облаштовувати, завчасно приймати міри та завчасно займати (захоплювати) і, разом з тим, панувати над ним. Це світоглядне розуміння римлянином оточуючого буття. Воно можливе лише при наявності сфери підпорядкування, при постійному піднесенні над іншим. Повеління є сутнісною основою панування, і в цьому ключі іmperium ми перекладаємо як «найвище повеління». Однак, попереджає Гайдеґер, іmperium у його римсько-романському значенні втрачає свій зв’язок з первинним досвідом істини. Початково воно означає «берегти», довірити на збереження, тримаючи у секреті. Це те, що «мало місце до по-ходження з таїнства, тобто проявлення в неприхованості самої істини» [С. 25]. Imperium у своєму початковому значенні постає як онтологічна категорія істини, яка і опановує, захоплює під себе все вертикально підпорядковане буття. Ідея імперії – це повне панування найвищої істини. Те, що направляє нас згори – це і та сама інстанція, над якою немає нічого вищого, чим і є сама імперська влада, вона реалізується через те, що направлено, в силу чого і постає як свого роду інститут. «З одного боку, істина встановлена – як установа. І установа, зі свого боку, спирається на свої «істини»;…вони стають втіленням, і в кінцевому рахунку, притулком істин нормативного розуміння, на які спирається суспільство. Таким чином істинність та інституалізованість – це два боки або дві назви унікальної «суперструктури», що еквівалентна самій цивілізації» [С. 26]. «Імперські» відносини з буттям, навіть після падіння Римської імперії, так і нікуди не зникли, а були перенаправлені в сферу того, що само по собі зрозуміло, у сферу так званого «здорового глузду». Сутність цих відносин полягає у підпорядкуванні (робити придатним для розпоряджень) всього, що нас оточує. З цього очевидно, що імперія постає не тільки як політично-історична ідея, але й як онтологічно-антропологічна.

Що ж до Ортеги-і-Гассета, то він пов’язує своє трактування ідеї імперії з Цицероном, де той, у своїй роботі «Про закони», пише, що без правління, тобто іmperium, не може існувати жодне господарство, місто, народ або навіть людство. Таким чином імперіальність для Ортеги постає як «внутрішній, а не зовнішній принцип, і він не складається виключно з політичного чи світоглядного плану, але в першу чергу, на рівні повсякденного життя стосується питання облаштування римської спільноти. І тільки після створення Імперіальності як принципу внутрішнього облаштування виник образ імперського ставлення до зовнішнього» [С. 27]. Сама імперія виникає з внутрішнього драматичного питання про те, як керувати римським суспільством, оскільки кожна його частина прагне власної частки в цьому управлінні. Однак, відбувається так, що плебс, мовчки і без будь-якого «суспільного договору», тимчасово погоджується зі своїм підлеглим положенням у структурі влади. Це відбувається завдяки усвідомленню плебсом чеснот нобелітету, реалізація яких приносить благо для усіх. Також ідея імперії слугує досить універсальним внутрішнім об’єднавчим принципом, що дозволяє сформувати спільну світоглядну позицію для всіх учасників «іmperium», тим самими об’єднуючи плебс та нобелітет. Однак, однією з умов існування імперії є її постійне розростання, що дозволяє цій структурі триматися купи і, яким би чином це дивно не звучало, то у випадку Риму, усі війни, які він проводив – від Єфрата до Британії чи від Іберії до Рейну – були оборонними. Відповідно, «сам факт урахування чужої перспективи – з виключенням цілей стратегічного підрахунку – значно сильніше загрожує імперській ідеї, ніж найбільша фізична сила потенційного супротивника» [С. 29].

Що ж до Еволи, то для нього імперія це не лише історичне явище, а також і не просто позачасова ідея, це їх одночасне поєднання. Евола не постулює вищість душі над тілом, він приводить концепцію їх єдності, бо саме єдність душі та тіла робить ідеї істинно реальними. Таким чином досить очевидно, що однієї матеріальної сили недостатньо і вона повинна слугувати інструментом для ідеї. «Але і самій ідеї не можна приписувати ніякої іншої цінності окрім…цінності, що вимірюється практичними наслідками принципу…ідея має цінність тільки тим, як широко і як довго вона діє, а не тим, що вона «правильна», «істинна» тощо» [С. 30]. Імперська держава – це не просто одна держава, а сама Держава; вона завжди несе в собі певний метафізичний надлишок, що власне і виправдовує те, що вона ніколи не є «природньою». Тому, «імперія завжди – і коли вона проектується, і коли вона реалізується – повинна бути ідеєю, а не тільки реальністю. Більше того, для неї оптимально бути реальністю однієї Ідеї…» [С. 30].

У підсумку хочу зазначити, що сама стаття і тема, якої вона торкається дуже цікаві, однак відчувається досить значний дисбаланс уваги, яку автор приділяє кожному з персонажів – де Гайдеґеру та Ортезі приділена майже однакова кількість матеріалу, у той час як Еволі надано лише залишок місця десь наприкінці статті. Окрім цього, не вистачає загального підсумку усіх трьох філософських концепцій, завдяки якому і можна було підтвердити та обґрунтувати початкову тезу автора згадану у зачині – що «для феноменальності імперії ідея є пріоритетнішою за реальність».

Самостійно ж ознайомитися з даною статтею і скласти власну про неї думку, а також познайомитися з іншими матеріалами збірника «Докса» ви можете за посиланням – http://liber.onu.edu.ua/pdf/doxa_2_2018.pdf

[1] Копривица Ч. Laudatio Imperii. Несвоевременные размышления после закатa одной «Великой идеи» / Ч. Копривица // Δόξα / Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. – 2018. – Вип. 2 (30). Про сакральне-2. – С. 22-32.

Автор: Ярослав Спічек

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *