Академічна філософія та гуманітаристика: вступ до психології шизомас

Вітчизняну вищу освіту можна розглядати як виразно постмодерний феномен. Мова не йде про те, що абсолютна більшість викладачів українських вузів являє собою армію епігонів постмодернізму. Справа в іншому. Дискурс вітчизняної академічної філософії та гуманітаристики є еклектичним, ацентричним, різноморфним, плюралістичним нашаруванням гетерогенних наративів та метанаративів, і це нашарування є нічим іншим, ніж інтелектуальною матрицею плюралістичної свідомості шизомас Постмодерну.

Рудименти корпоративізму, комерціалізація, корумпованість, загальна утилітарна спрямованість академічної освіти і науки суть ті риси, котрі ще хоч якось об’єднують кандидатів/докторів філософських/історичних/філологічних наук, асистентів/доцентів/професорів/академіків.

В умовах шизоїдного плюралізму вітчизняної освіти немає нічого дивного в тому, що, приміром, під час семінарів із соціальної філософії студенти обговорюють концепцію «Das Man» Мартіна Гайдеґґера, а через рік, на лекції з соціальної антропології, чують про позитивний вплив масової культури на процес соціалізації особистості (ба навіть більше: вони дізнаються, що питання про цей «позитивний вплив» виноситься на державний екзамен, що, значною мірою, остаточно легітимізує масову культуру).

Шизоїдність освіти розрахована на формування пожирачів (порожніх) знаків, на формування орди семіофагів, котра керується споживацькою ментальністю й цілком задовольняється калейдоскопом пропонованих їм картинок/наративів/метанаративів. Задоволеність калейдоскопом породжує байдужість до Істини в її метафізичному, гносеологічному, екзистенційному вимірах. Порожнеча, вакуум Істини заповнюється картинками. Ефект ситості ерзацом Істини доповнюється усвідомленням того, що спожиті картинки з часом можна продати (при цьому рівень засвоюваності гетерогенних картинок витісняється на задній план, адже існує посвідчення семіофага, більш відоме під назвою «диплом»).Говорячи про гуманітарну та філософську освіту і науку у сучасній Україні, не можна не погодитися з міркуваннями Рене Ґенона, котрий зазначає: 

«Зовсім не тяжко довести, що рівність загалом є неможливою, і що її ніде не існує, хоч би й тому, що не може існувати двох абсолютно однакових і, тим не менше, абсолютно різних між собою істот. Набагато тяжче продемонструвати різноманітні безглузді наслідки цієї безглуздої ідеї “рівності”, в ім’я котрої людям намагаються нав’язати повну одноманітність у всьому, в тому числі, через загальну й однакову систему освіти, ґрунтуючись на абсолютно хибній думці, що неначе всі в однаковій мірі спроможні зрозуміти певні речі, і що нібито одні й ті ж методи для пояснення цих речей пасують для всіх без виключення. Однак тут варто зауважити, що в сучасній освіті мова, зазвичай, йде аж ніяк не про те, щоб ті, що навчаються, “зрозуміли” ті чи інші ідеї, а про те, щоб вони “завчили” їх. При цьому пам’ять замінює собою розум, а сама освіта, котра бачиться як дещо вербальне і книжне, відповідно сучасній концепції, має своєю метою таке накопичення рудиментарних і неупорядкованих, гетерогенних ідей, при котрому якість повністю приноситься в жертву кількості (пунктир і виділення наші. – І.З.)» («Криза сучасного світу»).

На превеликий жаль, критичні зауваження Ґенона є справедливими і для нашого сьогодення, в умовах якого ми можемо говорити не просто про егалітаризм у освіті, але й про тотальну плебеїзацію цієї сфери суспільного життя.

Плебеїзація, знищення залишків інтелектуального аристократизму, поєднується із нав’язуванням псевдоелітарності, котра, в свою чергу, є закономірним породженням «духу буржуазності» (Ален де Бенуа). По-перше, існує явище VIP-вузів, навчання в яких є справою престижу для представників «золотої молоді» і аж ніяк не сприяє формуванню справжньої еліти. По-друге, так звана рейтингова система оцінювання спрямована на формування духу нездорової конкуренції – конкуренції буржуазного типу, в умовах якої цінність особи розглядається через призму її кількісних, а не якісних здобутків. Система накопичення балів цілком відповідає утилітарній психології капіталізму, його прагненню прибутку як найвищої цінності (при цьому спостерігається дещо іронічна ситуація, коли за пафосом формування конкурентноспроможного працівника в українських реаліях нерідко криється ряд соціально-економічних проблем – насамперед, проблема працевлаштування за здобутим фахом).


При цьому варто пам’ятати, що заохочувана системою освіти гонитва за балами (як пропедевтика буржуазної успішності) згубно позначається не лише на якості освіти, а передусім на етичному, екзистенційному розвитку студента. Нерідко гонитва за балами передбачає конформізм, пригнічення здатності критичного сприйняття дійсності. Водночас студенти-нонконформісти  нерідко витісняються на марґінес інтелектуального та суспільного життя. Як наслідок – формується «інтелектуальна еліта», котра не ставить перед собою жодних високих цілей, мислить утилітарно, не лише не хоче боротися, але й просто не бачить сутнісних проблем сьогодення.

Отже, замість мислителів, котрі можуть хоч якось претендувати на статус інтелектуального проводу нації, ми, переважним чином, отримуємо статистів від освіти та науки, котрі забезпечують виконання держпланів й працюють на циркуляцію картинок у калейдоскопі симуляції знання.

На фоні вище сказаного, питання причетності до академічної освіти і науки (зокрема її гуманітарної та філософської сфер) для критично налаштованої щодо реалій сьогодення особи є питанням глибоко екзистенційного вибору. Рішення стати (принаймні «механічно») частиною академічної системи і при цьому залишитися вірним власним принципам може бути виявом неабиякої сміливості. Однак – і про це не можна забувати – здійснення сміливого кроку означає взяття на себе величезної відповідальності. Можливо, у збільшенні числа тих, хто здатний робити сміливі кроки і брати на себе відповідальність, і лежить шлях до відродження справді елітарного, аристократичного характеру вищої школи загалом та академічної філософії та гуманітаристики зокрема. Хоч, розчищаючи Авгієві стайні, не варто забувати, що десь збоку, на марґінесі тече річка альтернативних сценаріїв виправлення деструктивної ситуації, і води цієї ріки зможуть змінити ситуацію радикальним чином.

Автор: Ігор Загребельний
Джерело: politosophia.org

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *