Уривок з книги Домініка Веннера «Бунтівне серце»

Алжирська війна – точка відліку особистого політичного та військового досвіду Домініка Веннера. Він повертатиметься до неї знову і знову, поступово довершуючи нарис, мабуть, найважливішої для Європи події другої половини ХХ століття. «Бунтівне серце», суміш з мемуарів та філософського есе, пропонує найбільш широке авторське трактування цих подій.

Протягом тривалого періоду існування своєї нації, французи набули певного імунітету. Географічне положення в західній частині Європейського півострова зіграло їм на користь, так само, як, наприклад, море – для англійців, або океан – для євро-американців починаючи з XVII століття. Після набігів вікінгів Франція більше не зазнавала загрози справжнього вторгнення, чогось значно більшого, ніж династичні війни, прикордонні суперечки чи маленькі конфлікти ворогуючих між собою міст. Протягом більш ніж тисячі років фактичні кордони Франції захищались іншими на Ебро, Одері та Дунаї. Франція не мала бути на сторожі перед обличчям «татарської пустелі». Її королі передавали вітання султану через польських або австрійських лицарів, що відвернули від Парижу османську загрозу. Французи, в далечині від сарацинів, монголів і турків, у своєму безпечному та ретельно спроектованому саду культивували мистецтво жити витончено, миролюбно та спокійно, ці ігри розуму, побудовані на скептицизмі, іронії та розсудливості. Вони навіть могли дозволити собі розкіш вести війни на сусідніх територіях, аби захопити живописні провінції чи казкові багатства, які тепер прикрашають їхні музеї.

І французи, пронизані довгими століттями життя у безпеці й могутності, як Андромаха у п’єсі Жироду вірять, що «троянської війни не буде». Але війна – як і катастрофи, нашестя, величезні соціальні потрясіння – залишається поза рамками нашої волі, розуміння чи навіть прогнозів. Вона є дитям фатуму.

Ось про що я думав цього зимового вечора у мирному домі, де гомонять веселі діти. Я думав про крихкість цього щастя. І згадував Алжирську війну.

Найважливіше випробовування для частини алжирців, страшна драма для чорноногих, Алжирська війна була також безжалісною громадянською війною з мусульманськими партизанами – супротивниками Франції. Але з точки зору історії, коли настане момент істини, вона запам’ятається як поразка Європи проти Африки у битві за захист її південних кордонів.

Війна в Алжирі є частиною довгої історії потоку європейців туди і назад по обидва боки Середземномор’я протягом більш ніж двох тисяч років, від часів Риму та Карфагену.

Історики майбутнього відзначать, що вторгнення африканців і мусульман у Францію та Європу ХХ століття почалося у 1962 році з французької капітуляції в Алжирі. Вирішивши забрати свій прапор, вивести війська, відвести європейське населення, залишити місцевих партизан, Франція не знайшла спокою, як усі вважали. Вона зняла охорону, встановлену в Алжирі у 1830 році, відкривши власну територію для вторгнення численних мігрантів.

Кордони, особливо етнічні, погано захищаються без природних ліній поділу: річок, гір або морів. Іспанці відчули це на власній шкірі у 711 році, коли до них вторглися араби. Завоювання пройшло майже без бою, до того ж багато іспанців перейшло на арабську сторону. І тільки франки на чолі з Карлом Мартеллом дали їм відсіч на північ від Піренеїв у битві при Пуатьє 732 року. І знадобилося багато часу, аби повернути цей потік назад. Справжня Реконкіста почалася лише після більш ніж трьох століть окупації, і почалася вона з визволення Толедо. Останнім актом у 1492 році було звільнення Гранади.  Вісім століть потому армії Кастилії та Арагону остаточно вигнали колишнього завойовника назад до Африки. Ми завжди бережемо свої береги по той бік моря.

Європа знов відновила свої кордони. У 1541 році Карл V висадився в Алжирі, аби очистити це варварське піратське гніздо. Але його флот розігнала буря, Імператор був вимушений відчалити, так і не захопивши місто. Перед тим, як піти, іспанський лицар Понсе де Баланьє встромив кинджал у ворота Баб-Азун, кинувши виклик: «Ми повернемося!».

У 1830 році французи виконали цю обіцянку.

Але історія ніколи не закінчується. Все завжди змінюється. Перемоги є тимчасовими, як і поразки. Треба завжди боротися та працювати, щоб зберегти те, що лишили нам батьки, або щоб виправити їх помилки.

Прийде день, коли майбутні покоління дізнаються, що у 1962 році невелика кількість французів на чолі з генералом Саланом, відмовившись капітулювати, пішли в останню битву свого часу, аби захистити африканський кордон Європи. І вчені, професори та великі філософи навчать їх тому, що ми смутно відчуваємо, – що неможливе починається з відчаю.

Уривок з книги «Бунтівне серце» Домініка Веннера
Переклад: Аліса Новак

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *