Михайло Собуцький: Ракурси Другої світової, або Карл Шмітт у Голлівуді

1927 року в одному з німецьких часописів доби Веймарської республіки з’явилося «Поняття політичного» Карла Шмітта – декларація правоконсервативної критики ліберальних претензій США на гегемонію в Європі. Критика ця лишається неперевершеною і є до вподоби як правим, так і нинішнім лівим.

Карл Шмітт

Ось во­на дослівно: «Як­що дер­жа­ва в ім’я люд­ст­ва ве­де війну зі своїм політич­ним во­ро­гом, то це не війна людст­ва, а війна, для якої пев­на дер­жа­ва праг­не на про­ти­ва­гу своєму політич­но­му су­пер­ни­ку оку­пу­ва­ти універ­саль­не по­нят­тя, щоб іден­тифіку­ва­ти се­бе з ним (за ра­ху­нок су­пер­ни­ка)… й відмо­ви­ти у ньо­му ворогові. «Люд­ст­во» – особ­ли­во при­дат­ний іде­о­логічний інстру­мент імперіалістич­них ек­с­пансій… При­влас­не­ня імені «люд­ст­во», пре­тензії на во­лодіння цим сло­вом… мог­ли б ли­ше зро­би­ти яв­ним жах­ли­ве зазіхан­ня на те, що що­до во­ро­га за­пе­ре­чується якість лю­ди­ни… і війна має бу­ти до­ве­де­ною до край­ньої нелю­дяності» (1).

Май­бутній провідний юрист ІІІ Рей­ху Карл Шмітт пи­сав це ще у Вей­марській ре­с­публіці, трав­мо­ваній американсь­ки­ми пре­тензіями до­би Пер­шої світо­вої на війну «про­ти вар­варів за­ра­ди люд­ст­ва», тоб­то про­ти німців за­ра­ди се­бе са­мих. Хто знав тоді, що та са­ма ри­то­ри­ка циклічно – і дзер­каль­но – по­вер­та­ти­меть­ся і під час Нюрн­берзь­ко­го про­це­су, від яко­го ледь не по­ст­раж­дав сам К. Шмітт (ли­шив­ся свідком, а не зви­ну­ва­че­ним) (2), і під час нинішніх безкінеч­них дис­кусій сто­сов­но близь­косхідних про­блем (3).

Хто має пра­во ве­с­ти війни від імені люд­ст­ва? І чи є у мо­дер­но­му світі інші спо­со­би ве­ден­ня війн?

«На Західному фронті без змін», 1931

Як­що на ці пи­тан­ня і не зовсім здат­на відповісти на­ука політо­логія, то кіне­ма­то­графія ро­би­ла спро­би відповіді ще між дво­ма війна­ми, особ­ли­во ж після Дру­гої світо­вої. У міжвоєнний час ціка­ву спро­бу ос­мис­ли­ти щось на кшталт кар­лошміттівських по­нять здійсне­но в «Орлі й со­колі» Стю­ар­та Во­ке­ра (1933) з Кері Ґран­том та Фредріком Мар­чем у го­ло­вних ро­лях. Уяв­лен­ня про війну за­ра­ди по­ря­тун­ку цивілізації, де­мо­кратії і та­ке інше (зовсім не­дав­но чу­ли від Бу­ша-мо­лод­шо­го) по­став­ле­но тут під навіть більш ра­ди­каль­ний сумнів, ніж в екранізації «На Західно­му фронті без змін» Е. Ре­мар­ка (здійсненій Лью­ісом Майл­сто­уном 1931 ро­ку). Один із ге­роїв – асан­тан­тів­ських повітря­них сил (грає Фредрік Марч) при­хо­дить врешті-решт до са­мо­губ­ст­ва, не розуміючи, навіщо він уби­ває німців – май­же хлоп­чаків, та ще й гу­бить весь час своїх помічників, теж май­же хлоп­чаків. Йо­го воїн­ську честь ря­тує дру­гий, менш ре­флек­сив­ний ге­рой (Кері Ґрант), зо­б­ра­жа­ю­чи смерть у бою йо­го фак­тич­но вже мерт­во­го тіла… Німець­кий «май­же хлоп­чак» на той час, друг Кар­ла Шмітта Ернст Юнґер з йо­го «Лей­те­нан­том Штур­мом» (1923) (4) не виз­нав би, ма­буть, та­ко­го, – але не виз­на­вав і Ре­мар­ка. Нам цікавіше тут ка­ят­тя са­мої Аме­ри­ки за скоєні в Європі, де їй нічо­го бу­ло ро­би­ти 1917 – 1919 рр., речі, які ще ніхто тоді ніяк не кваліфіку­вав (маємо на увазі ті умо­ви ми­ру, що потім спри­чи­ни­ли на­ступ­ну війну).

Ернст Юнґер і Карл Шмітт

Хо­ча при­близ­но тоді ж, 1932 ро­ку, маємо іншу, ро­ман­тич­ну версію повітря­них боїв Пер­шої світо­вої. «Втра­че­на ес­ка­д­ри­лья» ре­жи­се­ра Джор­д­жа Ар­чай­бон­да роз­по­чи­нається цілком ли­царсь­кою ду­ел­лю 11 ли­с­то­па­да 1918 ро­ку, яка має за­вер­ши­ти­ся до 11 го­ди­ни; німецькі та аме­ри­канські аси за­пек­ло стріля­ють один од­но­го, дивлячись на го­дин­ник, а ко­ли на­стає ос­та­точ­ний час ми­ру, ко­зи­ря­ють одні од­ним у повітрі та йдуть у мир­не жит­тя (фільм при­свя­че­ний долі во­яків у ньо­му, чо­го тор­ка­тись тут не бу­демо). Два спо­со­би ве­с­ти війну: вбивати «вар­варів» за­ра­ди «люд­ст­ва» чи про­сто зма­га­ти­ся у чес­но­тах… Так бу­де по­тім роз­ри­ва­ти­ся між полю­са­ми й ос­мис­лен­ня Дру­гої сві­то­вої війни.

«Лис пу­с­телі» Генрі Хе­те­вея (1951) з Джейм­сом Мей­со­ном у го­ловній ролі – аме­ри­кансь­ка елегія пам’яті фельд­мар­ша­ла Ром­ме­ля, ко­т­рий на по­чат­ку 1940-х на­во­див жах на со­юзні війська в Аф­риці. (Ром­ме­ля грав і Еріх фон Штро­гейм у «П’ять­ох гроб­ни­цях на шля­ху до Каїру» Біллі Уайл­де­ра, 1943, але без особ­ли­во позитив­них ко­но­та­цій). На­во­див жах – це так, але у фільмі він зо­б­ра­же­ний без­до­ган­ним мужнім сол­да­том, блискучим стра­те­гом, патріотом рідної країни. Цеб­то Німеч­чи­ни: він і у змо­ву про­ти Гітле­ра втя­гується, ли­ше пе­ресвідчив­шись у не­спро­мож­ності то­го якісно во­ю­ва­ти. Гімн бла­го­род­но­му во­ро­гові, цьо­го ра­зу цілко­ви­то у дусі Ерн­ста Юнґера (теж, між іншим, пов’яза­но­го зі змо­вою 1944 ро­ку; йо­го Гітлер на­ка­зав не чіпа­ти, Ром­мелю ж на­чеб­то за­про­по­но­ва­но бу­ло щось на кшталт по­чес­но­го са­мо­губ­ст­ва) ся­гає апо­гею у ци­таті з про­мо­ви Черчілля на честь Ром­ме­ля: «…у по­хму­рих війнах су­час­ної де­мо­кратії не­має місця ли­цар­ст­ву».

кадр із фільму «Під нами ворог», 1957

Про­те це місце є, при­наймні у кіне­ма­то­графічно­му уяв­но­му по­воєнно­го Голліву­ду. Це засвідчує ре­жи­серсь­кий де­бют Діка Па­у­ел­ла «Під на­ми во­рог» («Ос­кар» за спе­це­фек­ти 1957 ро­ку). Аме­ри­кансь­кий і німець­кий капітани (Ро­берт Мітчем і Курт Юрґенс), один зго­ри на ко­раблі, дру­гий під ним на підвод­но­му човні, ве­дуть склад­ну й дов­гу ду­ель у відкри­то­му морі. По­сту­по­во во­ни по­чи­на­ють ро­зуміти, відчу­ва­ти, по­ва­жа­ти один одно­го. Ко­ли обид­ва ко­раблі взаємно зни­ще­но, аме­ри­ка­нець по­вер­тається в ос­тан­ню мить, аби ки­ну­ти ворогові ря­ту­валь­ний ка­нат. У фіналі маємо їхній діалог на па­лубі тре­ть­о­го суд­на: «…на­ступ­но­го ра­зу трос я Вам не ки­ну», – «Га­даю, ки­не­те!»

Але ми по­ки що весь час го­во­ри­мо про дис­курс пе­ре­мо­ги чи при­наймні ли­царсь­ко­го па­ри­те­ту. То­пос по­раз­ки ви­ра­же­но най­помітніше у двох фільмах із роз­ри­вом у 13 років: «За­кор­дон­ний ро­ман» Біллі Уайл­де­ра (1948) та «Суд у Нюрн­бер­гу» (1961) Стенлі Кра­ме­ра. Обид­ва з Мар­лен Дитріх; обид­ва про аме­ри­кансь­ку оку­пацію Німеч­чи­ни. Відмінність, про­те, ра­зю­ча, і її політичні підтек­с­ти за своїм на­ро­с­тан­ням зво­рот­но про­порційні стро­кові відда­ле­ності від подій.

За­зна­чи­мо, що ав­тор «За­кор­дон­но­го ро­ма­ну» Біллі Уайл­дер у 1940-х очо­лю­вав у Німеч­чині пси­хо­логічний відділ армії США. Тоб­то йо­го ре­жи­серсь­ке свідчен­ня про пе­ре­мо­же­ний Берлін є ав­тен­тич­ним і май­же сучасним, тоді як Кра­ме­ро­ве – відсто­ро­не­ним та інте­лек­ту­аль­но ан­га­жо­ва­ним. І са­ме дру­ге з них найбільше на­бли­жається до пе­ред­ба­че­ної Кар­лом Шміттом ще за­дов­го до всьо­го, що ста­ло­ся, схиль­ності лібе­раль­ної де­мо­кратії США ви­с­ту­па­ти від імені всьо­го люд­ст­ва і, відповідно, зне­люд­ню­ва­ти во­ро­га.

Марлен Дітріх на зйомках «Закордонного роману», 1948

І в «За­кор­дон­но­му ро­мані», і в «Суді» Мар­лен Дитріх грає осо­бу, у ми­ну­ло­му на­бли­же­ну до ви­со­ко­по­с­тав­ле­них на­цистсь­ких кіл, ко­т­ра те­пер, під час оку­пації, праг­ма­тич­но всту­пає у кон­такт з впли­во­вим аме­ри­кан­цем (військо­вим – у пер­шо­му ви­пад­ку, суд­дею – у дру­го­му). Тільки в «За­кор­дон­но­му ро­мані», зроб­ле­но­му по свіжих слідах подій, па­нує ат­мо­сфе­ра все­про­щен­ня – іноді ко­медійно­го, іноді з над­ри­вом. Ге­роїня Мар­лен Дитріх, на­при­клад, співає в барі пісню про «тро­хи ко­лишніх ілюзій на про­даж»… а ко­ли її ви­к­ри­то як при­хо­ва­ну на­ци­ст­ку й відправ­ле­но на «ви­правні ро­бо­ти» – ду­же по-ра­дянсь­ко­му, тя­га­ти цег­ли­ни, – з за­хоп­ле­них ре­акцій на неї аме­ри­кансь­ких MP од­ра­зу вид­но, що все в неї бу­де до­б­ре. У пе­ре­на­ван­та­же­но­му ре­флексією «Суді у Нюрн­бер­гу» (са­ме та­кий пе­ре­клад пра­виль­ний, оскільки йдеть­ся не про сла­вет­ний Нюрн­берзь­кий про­цес, а про тре­ть­о­роз­ряд­ний суд над на­цистсь­ки­ми юри­с­та­ми, за­для яко­го при­ве­зе­но тре­ть­о­роз­ряд­но­го суд­дю зі Штатів – Спен­сер Трейсі) її роль знач­но ме­лан­холійніша: во­на весь час на­ма­гається по­яс­ни­ти ре­альність судді «від імені люд­ст­ва», а ко­ли він прий­має своє без­ком­промісне рішен­ня за­су­ди­ти екс-міністра юс­тиції Ерн­ста Яннінга у ви­ко­нанні Бер­та Лан­ка­с­те­ра (з на­тя­ком, ма­буть, і на Кар­ла Шмітта, і на Ерн­ста Юнґера), про­сто не бе­ре труб­ку у відповідь на йо­го дзвінок. Най­кра­ща ре­акція на роз­па­тя­ку­ван­ня про вбив­ст­во невинних з бо­ку єди­ної в світі країни, ко­т­ра ре­аль­но за­сто­су­ва­ла вже тоді ядер­ну зброю.

Утім, взаємна май­же ли­царсь­ка по­ва­га двох во­рогів – то­го, що схи­бив, за­су­д­жу­ю­чи не­вин­них, і то­го, що має відчут­тя чи­с­тої совісті (цілком на­справді-то за ду­хом на­цистсь­ке), аб­со­лют­но не­легітим­но су­дя­чи пер­шо­го (про не­виз­нан­ня чин­ності аме­ри­кансь­ко­го три­бу­на­лу той за­яв­ляє від по­чат­ку – порівняємо філо­софські комен­тарі до нинішньо­го «Міжна­род­но­го кар­но­го три­бу­на­лу») (5) – во­на є й тут. Тільки на ній три­мається можливість ми­ру після війни; нею й за­вер­ши­мо, ма­буть.

1. Шмитт К. Понятие политического // Вопросы социологии. – 1992. – Т.1. – №1. – С. 54.

2. Шмитт К. Политическая теология. – М.: Канон-Пресс, 2000. – С. 310.

3. Винтер С. Господствующее означающее новых арийцев // Бадью А. Обстоятельства, 3. Направленность слова «еврей». – СПб.: Академия исследования культуры, 2008. – С. 109 – 112.

4. Юнгер Э. Рискующее сердце. – СПб.: Владимир Даль, 2010. – С. 37 – 104.

5. Винтер С. Господствующее означающее новых арийцев // Бадью А. Обстоятельства, 3. Направленность слова «еврей». – СПб.: Академия исследования культуры, 2008. – С. 131.

Автор: доктор філологічних наук Михайло Собуцький

Джерело: Журнал «Кіно-Театр»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *