Домінік Веннер: зброя та особистість

З-поміж понад п’ятидесяти книг віднедавна всесвітньовідомого Домініка Веннера, «Американські пістолети і револьвери» є єдиною, перекладеною на англійську мову. Власне, вона й привела мене до нього. Але, на відміну від інших праць Веннера, це – «coffee-table book»[1], супроводжена великою кількістю фото старих американських револьверів, із невеликими блоками тексту, де описується історичний контекст,  що сформував їх походження та розвиток.

Фактично «Американські пістолети і револьвери» є фотографічною хронологією винаходу Семюеля Кольта та спадщини, яку він лишив Америці 19 століття. Схоже, що книга апелює до звичайних відсторонених любителів зброї – а не «націоналістів», що зацікавлені в ідеях найбільш значимого мислителя «ідентитаріїв» Європи.

Але попри деяку «поверхневість» формату книги, «Американські пістолети і револьвери», тим не менше, виявляється однією з найбільш послідовних праць Веннера, особливо в його зверненні до «зброї та особистості».

***

На відміну від Ернста Юнґера, Веннер був фігурою, міць зброї та сила слів якого стали докором сучасній буржуазії та її наступу на традиції та ідентичність Європи.

Ми знаємо дуже мало про цього великого француза. Навіть «біографічне» «Бунтівне серце», мемуари Веннера з Алжирської війни та часів перевороту, що мав скинути П’яту республіку Де Голля, розповідають нам вельми мало (у звичному сенсі) про його сімейне минуле та роки молодості.

З інших джерел, звісно ж, ми знаємо, що його матір померла, коли йому було 10 років і що він був одним із п’яти дітей, проте про неї немає ніяких згадок в його мемуарах. Найбільш ключові моменти ранніх років його життя так само приховуються. Його батько, архітектор, і, що більш цікаво, доріотист[2], згадується двічі в його спогадах, але вочевидь лише для порівняння його з кимось, хто мав більше значення: бабуся Веннера за материнською лінією, ще одне бунтівне серце.

Ця «шкодлива і не дуже благонадійна» стара жінка, чоловік якої, держслужбовець, загинув у першій битві 1914 року, галантно заряджаючи пістолети Максим і маузери, як ніби він був під Аустерліцом[3], була найбільше відповідальна за «щеплення» юному Веннеру «військової культури», яка пізніше захистить його від підлості буржуазної Франції.

Жінка, як він вважав, відповідальна за передачу традиції в родині, і саме його бабуся, вочевидь, зіграла цю роль у його родині.

***

В пізні 1940, у віці 14 років, Веннер (знуджений у школі та, певно, нещасний у власній родині) втікає до Іноземного Легіону. Стрибнувши  до потяга в Марсель та відбувши опісля на кораблі в Аяччо[4], він був затриманий французькими правоохоронцями ще до відбуття до Північної Африки. Він провів наступні два дні та ночі в центральному комісаріаті Аяччо, перш як його супроводили додому. Впродовж усієї пригоди, він розповідає у своїх мемуарах, револьвер його бабусі, який давав йому «п’янке почуття свободи» та очевидно надихав його в цій небезпечній затії, залишався прикріпленим до грудей, захований під одягом.

Він знайшов револьвер у її будинкові майже випадково. Проте це справило на нього миттєве та вагоме враження. Попри маленький розмір і призначення для жіночої руки, зброя все ж була серйозною. «Чарівно важкий», спершу знітився він, вочевидь, вражений його силою і «естетичною досконалістю».

Естетика була однозначно визначальною для Веннера. В «Бунтівному серці» він каже, що краса, не ідеї, сформували в юному віці, «серце його серця». (Кілька років його перебування в коледжі – після десятиліття служіння десантником в Алжирі, після численних ідеологічних та вуличних боїв на чолі Паризьких правих революціонерів у пізні 1950-ті та 60-ті, після переслідування через членство в забороненій OAS[5], після перебування у в’язниці часів де Голля, заснування ENR[6] – були витрачені на вивчення історії мистецтва).

Естетика, яка захоплювала Веннера в юні роки, тримає красу та космічний порядок, що відвертають всіляку потворність; ця трагедія є основою спасіння мистецтва; форма державного устрою (республіка, монархія тощо) має менше значення, ніж тип людини, що домінує в суспільстві; адже ніколи право не гарантує порядну поведінку людини, але якість людини забезпечує беззаперечне виконання закону.

***

Естетичний досвід Веннера з револьвером його бабусі був однозначно моментом пробудження (в «екзистенційному» сенсі). Зброя, як він одразу зрозумів, це більше, ніж просто зброя. «Це щось, що заперечує відчай, закликає до мужності, пориває з фатальністю».

Не дивно, що він захоплювався раннім збройним освоєнням Америки разом із історією завоювання, що зробила кожного білого чоловіка озброєним громадянином.

В «Американських пістолетах і револьверах» він пише: «Щоб завоювати та створити те, що, як вони вірили, має стати вільною землею – землею американців – вони [країна ранніх англо-європейських переселенців]… взяли до рук зброю та розпочали війну – не як солдати, що захищають державу, але як вільні громадяни незалежної республіки». З рушницею в одній руці та пістолетом в іншій, американці перевернули британську імперію зла, відбили загрозу жорстоких індіанців, а також оволоділи їх дикою імперією.

 В будівництві нової країни, де панував «закон Кольта»[7], неминуче брали верх особиста хоробрість та ініціатива. Як результат: «Нова концепція громадянської відповідальності вкоренилася тут з необхідності, але також була пов’язана з давньокельтськими та давньогерманськими концепціями вільної людини, що вирізнялися передовсім правом та відповідальністю щодо вільного носіння зброї».

Історично, завоювання американського Заходу відповідає винайденню револьвера. «Завжди присутній, завжди напоготові, він забезпечив комфорт для самотньої людини – [адже] він застрахував її від будь-яких ризиків ”фактором зрівняння”[8]». Пістолет у руці індіанця чи злочинця міг становити загрозу, але «в руках відповідального громадянина це засіб для протистояння такій загрозі. Зброя – це єдиний спосіб захисту від зловживання зброєю, відтак єдиний інструмент забезпечення справедливості та fair play[9]».

Кривава репутація американського Заходу, зазначає Веннер, була винаходом журналістів та кінематографістів. З його численними добре озброєними людьми, Захід був порівняно більш мирний та менш жорстокий за більшість американських міст. (Між 1865 та 1900 роками на «Дикому Заході» було 600 випадків убивств із застосуванням вогнепальної зброї; в місті Нью-Йорк, де натомість панувала судова система, було 800 випадків таких же вбивств всього лише за один рік [1886]).

На відміну від «нових правих», що зневажають контр-цивілізацію Америки, судження цього юного спартанця менш категоричні, тому що озброєні люди, знав він, були вільними людьми. Через тривале зберігання культу зброї, він вважав, американці були врятовані від ефектів послаблення, які інакше неминуче прийшли б із нескінченною експансією капіталізму.

Право носіння зброї, однак, не просто є атрибутом свободи. Воно також є гарантом всього: від миру та люб’язності до краси – відтак, чоловік приходить до володіння. Для Веннера, ця сфера володіння є суто жіночою, адже саме жінки відповідальні за любов у чоловічому світі, за сміх їх дітей, та за заповнення їх життя. Такий світ із його комфортом і дарунками, втім, існує лише завдяки чоловічій рішучості захищати його. Без Марса, без Венери.

Більшість людей у пізні 1950-ті й ранні 60-ті не мали такої рішучості, оскільки вони жили в мильній бульбашці матеріального добробуту, несвідомого насилля, голоду та відчаю навколишнього світу. Секс, веселощі та гроші їх споживацького суспільства просто не могли задовольнити їх у світі такої неприємної реальності.

Під час Алжирської війни (1954-62), Веннер постав віч-на-віч із руйнуванням цивілізації такої байдужості.

***

Декілька поколінь французів та європейців зробили Алжир (який був таким же французьким як у 19 столітті Каліфорнія була американською) землею садів. Проте коли воля Франції захищати її володіння була зупинена (під час безславної Четвертої республіки), Алжир був утрачений. Купаючись у здобутках повоєнного «економічного дива», метрополія була більше сконцентрована на насолоді від плодів процвітання, аніж захисті французів, яких стріляли мусульманські «борці за свободу». (Два попередніх покоління, ми маємо пам’ятати, фактично винищили одне одного у двох світових громадянських війнах).

В ногу з американською повоєнною демонізацією європейського світу – та як наслідок і всього білого світу – французькі ліві, медіа, інституції, школи висвітлили намагання захистити французький Алжир (тобто білі європейські колонії, їх ферми, виноградники, підприємства та міста) як вияви расизму та імперіалізму, а кожна акція дикунської FLN[10] виправдовувалася в ім’я визволення та самовизначення.

Відмовляючись від мужньої сторони існування, французька метрополія (чиє ВВП подвоїлося в 1950-их) закінчилася – під впливом лівих, чужорідних і капіталістичних інтересів (за визначенням анти-національних) – що дозволило вбити тисячі французьких білих алжирців та вигнати понад мільйон – із дітьми на руках – із землі їх колисок і могил.

Відмовившись від південного кордону Європи, Франція продовжувала б відмовлятися від самої себе, своєї долі та будь-якої перспективи захистити своїх громадян від майбутнього вторгнення третього світу. Колись суверенне ствердження національної влади за підтримки сил військових, які його підтримували, почало вважатися застарілим – тоді як ринок, правління грошей і масове споживацтво почали виключно визначати «долю» Франції. Звідси й маніакальне нав’язування всього, що сприяє економізації та денатуралізації європейського життя.

Щодо Алжиру, він постав черговим невдалим режимом третього світу – жахливим, потворним місцем, бідним і неробочим; що гірше, мільйони алжирським мусульман продовжують війну їх предків проти французів, проте зараз роблять це у передмісті Парижа та інших великих міст. («Франція втратила Алжир, але зберегла алжирців»). Деколонізація мала принести «мир, справедливість та демократію» світу, але, звісно ж, вона провалилася та природно стала феноменом «анти-білих», що ґрунтується на брехні, що вся справедливість та право були на боці не-європейців.

Подальша культурна революція травня 1968 (принципи якої були ліберальними та американськими, не російськими і радянськими) знищила останні перепони для буржуазного панування у Франції, оскільки Ерос і Діоніс вигнали войовничий дух, який колись забезпечив європейські свободи.

Людське та моральне банкрутство Алжирської війни та подальше воцаріння абсолютної влади грошей наклали анафему на європейський старовинний культ зброї.

Смілива, анти-буржуазна, безкорисна та маскулінна суть греко-європейського буття відтоді поступилася фемінним, гомофільним, егалітаристським та анти-білим принципам, що пророкують вимирання Європи.

***

«Американські пістолети і револьвери» дає уявлення про часи, коли білі чоловіки стояли перед обличчям небезпек і загроз – прямо як «Бунтівне серце», що розповідає про відрізок часу, коли жменька солдатів, майбутніх піонерів європейського ідентитаризму прагнули переламати долю своїх задурених співвітчизників. Так чи інакше обидві праці вказують на те, що заборона «озброєного громадянина» полишає Європу беззахисною перед небезпеками, що їй загрожують.

Але це не привід впадати у відчай. Веннер, прихильник Семюеля Кольта, нагадує нам, що нічого не написано на камені – боги та герої завжди можуть повернутися. Щоб відновити власні домівки, білі чоловіки потребують лише відновлення епічної одіссеї Улісса, оскільки вони прислухаються до сили зброї та сили слів, які становлять незрівнянну спадщину Домініка Веннера.

Автор рецензії Майкл О’Мера

Переклала Аня Вольницова

Джерело: counter-currents

 

Примітки:

[1] Добре проілюстрована книга на глянцевому папері, подарункове та колекційне видання.

[2] Послідовник французького політика Жака Доріо – засновника націоналістичної «Французької народної партії».

[3] Битва під Аустерліцом також відома як «Битва трьох імператорів» відбулася 2-го грудня 1805 року. В ній брали участь французька армія Наполеона з одного боку та армії Австрії (Франц ІІ) та Росії (Олександр І) з іншого боку.

[4] Найбільше місто та порт на французькій Корсиці, рідне місто Наполена.

[5] OAS – підпільна французька націоналістична організація, що боролася проти незалежності Алжиру.

[6] ENR – рух європейських «нових правих».

[7] «Закон Кольта» — принцип, за яким озброєний громадянин вищий від неозброєного. «В кого Кольт, той і має рацію!»

[8] Знаменита фраза, що характеризує американську демократію: «Бог створив всіх людей різними, а полковник Кольт зробив їх рівними».

[9] Справедлива гра (англ).

[10] FLN – «Фронт національного визволення», соціалістична арабська партія в Алжирі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *