Еміль Чоран: Духовний профіль Капітана

Пропонуємо вашій увазі текст радіопромови Еміля Чорана за 27 грудня 1940 року, присвячений постаті Корнелія Кодряну.

До Корнеліу Кодряну Румунія жила, неначе заселена Сахара. Ті, хто опинився між землею і небом, не мали нічого, окрім очікування. Та хтось мав прийти.

Ми всі пройшли через румунську пустелю нездатності ні на що. Навіть презирство здавалося нам тоді зусиллям.

Лише в негативі можна було дивитися на нашу країну. І в моменти найбожевільнішої надії ми виправдовували її як дотепний жарт. Румунія була не більш ніж дотепним жартом.

Ми розгортали себе у вільному просторі, порожньому просторі без минулого й сьогодення, насолоджуючись солодкою розпустою й відсутністю долі.

Ця бідна країна була великою паузою між початком без величі та невизначеною можливістю. Всередині нас майбутнє стогнало. Та в комусь воно кипіло. І він, він порушив солодке мовчання нашого існування і змусив нас бути. У ньому втілилися всі найблискучіші чесноти народу. Можлива Румунія наблизилася до Румунії реальної.

Я мав лише декілька зустрічей з Корнеліу Кодряну. І я відразу зрозумів, що посеред країни, сповненої маріонетками, зустрів людину. Його присутність викликала занепокоєння, і я ніколи не забуду того непорушного подиху, вирішального подиху, що супроводжує неминучість існування. Чому я не можу визнати, що мене охопив дивний страх, дивний ентузіазм, повний передчуття?

Світ книг став для мене марним; категорії – недіючими; престиж інтелекту – сірим; хитромудрі тонкощі – даремними.

Капітан не постраждав від фундаментального пороку так званого румунського інтелектуалізму. Капітан не був «розумним», але був глибоким.

Духовна катастрофа Румунії коріниться в думці без змісту, в інтелекті. Відсутність консистенції Духу перетворює проблеми на елементи абстрактних ігор і краде у Духу його доленосний характер. Інтелект навіть страждання може принизити до рівня пустої балаканини.

Але ті проблемі, які підіймав Капітан, важкі й рідкісні, поставали з Долі. Вони зародилися далеко звідси. У них коріняться враження універсуму серця, універсуму очей і думок.

Коли в 1934 році я сказав йому, наскільки цікаво було б розповісти історію його життя, він відповів: «Я провів життя не в бібліотеках. Я не люблю читати. Я стою тут і думаю».

І ці думки тут і зараз сформували наше існування. У них – життєдайний подих природи й небес.

І коли вони перейшли до реалізації, історичні основи країни здригнулись.

Корнеліу Кодряну не підіймав проблем безпосередньої Румунії, сучасної модерної Румунії. Ця претензія була б занадто малою для нього. Вона не відповідала ані масштабам його бачення, ані нашим очікуванням. Він поставив проблему кінцевого плану, проблему тотальності національного становлення. Він не хотів коригувати насущні страждання нашого народу, але ввести абсолют в повсякденний подих Румунії. Революція не історичного моменту, але історії як такої. Легіон повинен був не тільки створити Румунію, але й спокутувати своє минуле, запліднене відвічною пустотою, аби врятувати, за допомогою натхненної й унікальної простоти, величезну втрату часу.

Легіонерська пристрасть є вираженням реакції перед обличчям втраченого минулого. Ця нація виблискувала у цьому світі лише постійністю нещасть. Ніколи не було інакше. Наша субстанція є нескінченним негативом. Звідси й неможливість подолати коливання між гіркотою, що розчиняє тебе, й оптимістичною люттю.

У момент розчарування я сказав капітану: «

– Капітан, я не вірю, що Румунія має сенс у світі. Жодна ознака її минулого не виправдовує такої надії.
– Ви праві, – відповів він мені, – Але ці ознаки є.
– Легіонерський рух, – додав я.

І тоді він показав мені своє бачення воскресіння дакійських чеснот. І я зрозумів, що між даками і легіонерами існувала лише тривала пауза в нашому бутті, а ми живемо в часи нового початку Румунії.

Капітан дав їй сенс, дав сенс Румунії. До нього румунський народ був лише румунами, тобто людським матеріалом, що складався з сонливості й смирення. Легіонер – це румунський суб’єкт, небезпечно-румунський, неминучий для себе й для інших, нескінченно грізна людська буря. Залізна гвардія, фанатичний ліс… Легіонер повинен бути людиною, в якій гордість страждає від безсоння.

Ми звикли до другосортних патріотів, схожих на желе й порожніх. На їх місці постає людина, що розглядала країну та її проблеми зі страшною невблаганністю. Різниця – в духовній щільності.

Той, хто подарував країні інший напрямок й іншу структуру, об’єднав у собі первинну пристрасть і духовну відстороненість. Його рішення дієві як зараз, так і у вічності. Історія не знає в цьому світі провидця з більш практичним розумом і з такою майстерністю, що поєднувалося б з душею святого. Так само він не знає іншого руху, де проблема спокути йшла б рука об руку з селянством.

Збудувати й врятувати у політиці й містиці те, що не редукується – було його кінцевою метою. Його однаковою мірою цікавили  усунення безладу й питання гріховності, торгівлі, віри. Ніхто не повинен забувати про це:

Капітан був селянином, піднесеним в Абсолюті.

Кожен вважав, що розуміє його. Проте, він уникав кожного. І перевершував межі Румунії. Він запропонував самому Рухові спосіб життя, що вийшов за межі румунської витривалості. Він був занадто великим для нас. Іноді схиляєшся до того, що він просто не бачив конфлікту між власною величчю і нашою жалюгідністю. Однак, не менш істинно, що часи переслідувань призвели до появи особистостей, яких навіть найбільш упевнені утопії не могли б уявити.

Серед нації рабів він утвердив честь, а в безхребетній худобі – гордість. Його вплив загартував не тільки учнів, але, у певному сенсі, й ворогів. Для них, мерзотників, ми стали монстрами. Це він змусив їх бути сильними, це він перетворив їх на персонажів зла. Вони не стали б подібними до пекельних карикатур, якби велич Капітана не вимагала такого негативного еквіваленту. Ми були б несправедливими до цих м’ясників, якби вважали невдахами. Кожен усвідомив себе. Ще один крок, і вони б викликали ревнощі у самого Диявола.

Навколо Капітана ніхто не лишився млявим. Нове тремтіння прогриміло країною. Людську землю спіткала сутність. Страждання стало критерієм цінності, а смерть – покликанням. Уже кілька років Румунія знає те трагічне серцебиття, інтенсивність якого виправдовує нас перед боягузтвом тисячолітньої неісторії. Людська віра породила світ, що перевершує старовинні трагедії Шекспіра. І все це – на Балканах!

На абсолютному рівні, якби мені довелося обирати між Румунією і Капітаном, я б не замислювався ні на мить.

Після його смерті кожен відчував себе ще більш самотньою, та за межами нашої самотності зростала Румунія.

Жодне перо, опущене в чорнило нещастя, не змогло б описати нещастя нашої долі. Проте, ми не повинні бути боязкими й втішати себе. За винятком Ісуса, смерть ніколи не була більш присутньою поміж живих. Може хтось забув про це? «Відтепер Румунію очолить мрець», – сказав мені якось друг на берегах Сени.

Цей мрець поширив відчуття вічності над людськими покидьками й повернув Румунії небеса.

Переклав з румунської спеціально для літературного клубу «Пломінь» Сергій Заїковський

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *