«Історія сприймається з її епіцентру»

Коли на світ з’явилося перше видання Ернста Юнґера українською, багато хто говорив про «красиві дати». Мовляв, який збіг: влітку 1914-го дев’ятнадцятирічний Юнґер записується добровольцем і вирушає на Першу cвітову, і рівно сто років потому в Україні виходять друком його мемуари про цю війну – книжка, яку брали з собою на фронт вже молоді українські добровольці, часто його однолітки. Тоді переклад «Сталевих гроз» Юрка Прохаська з’явився саме вчасно, зробивши цей твір ледь не культовим. Тепер, у 2018-му, на четвертому році війни, світ побачить збірка прози Юнґера «Вогонь і кров», у якій дві повісті присвячені подіям 1918-го. Та цього разу йдеться не лише про символізм та «красиві дати».

Перш за все, поява цієї збірки важлива для формування української «юнґеріани». Наразі це тільки друге, після роману-антиутопії «Скляні бджоли», українське видання текстів Юнґера, які перед цим не були доступні нашому читачу російською мовою. До того ж, обидва твори, «Вогонь і кров» та «Перелісок 125», займають направду особливе місце в творчому спадку письменника. У нас досі мало вивчений цей період його життя та творчості, інакше кажучи, майже невідомо, чим займався та які погляди сповідував Юнґер у 20-х, після повернення з фронту. Тоді як саме 20-ті роки стали зірковим часом для молодого автора «Сталевих гроз»: у це десятиліття він став популярним серед широких кіл читачів та водночас отримав неабиякий авторитет у консервативному таборі німецьких інтелектуалів[1].

На хвилі успіху своєї першої книжки Юнґер продовжував писати, випробовуючи себе в різних жанрах і поступово вдосконалюючи свій стиль, а також зацікавився та зайнявся політикою, співпрацюючи з різноманітними організаціями та виданнями. Він спілкувався та працював із ветеранами фрайкорів, парамілітарною організацією «Сталевий шолом», нацистами, націонал-комуністами, інтелектуалами, яких почали з легкої руки узагальнено називати «консервативними революціонерами» (самого Юнґера вважають одним із лідерів цього руху[2]) і ще Бог знає з ким. Увесь цей час він намагався визначитися з поглядами щодо політики й метафізики, щоб викласти ці міркування у своїх перших філософських працях, написаних на початку 30-х: «Тотальна мобілізація» та «Робочий. Панування і ґештальт».

Між Юнґером-фронтовиком, якому належать досить аполітичні мемуари про Першу світову, і Юнґером-філософом, трактати якого водночас називали апологією нацизму та його прихованою критикою, різниця в одне десятиліття. І саме його тексти середини 1920-х – «Вогонь і кров», «Перелісок 125», а також «Лейтенант Штурм» – дають змогу побачити, як формувалися погляди письменника та як його фронтовий досвід утілився спочатку в націоналізм, а згодом в ідеї «консервативної революції». Німецька дослідниця Єва Демпевольф присвятила цілу монографію різним редакціям воєнних щоденників Юнґера, а також тому, як із середини 1920-х письменник поступово змінював свої тексти, захопившись ідеями націоналізму[3].

Повість «Вогонь і кров» присвячена подіям ранньої весни 1918-го року на Західному фронті: у ній ідеться про останній масштабний наступ німецької армії на позиції союзників. Підзаголовок «Маленький уривок великої битви» вказує на те, що Юнґер не претендує на об’єктивне висвітлення всієї кампанії та розповідає лише про те, що бачив на власні очі. По суті, це також спогади і той самий жанр «воєнного щоденника», у якому написані мемуари «В сталевих грозах». Однак у цьому тексті Юнґер розповідає про підготовку до наступу та сам хід воєнних дій набагато детальніше, а також докладніше описує свої роздуми та відчуття. Оскільки повість писалася вже у 1925-му році, ймовірно, що йшлося не тільки про спогади, а й про нові висновки та ідеї, які Юнґер у цій книзі приписує собі 23-річному. Найцікавішими з цих відступів, напевне, є ті, де він розмірковує про роль техніки та розробляє цілий маніфест на грі слів довкола поняття «Materialschlacht». З німецької воно перекладається як «війна на виснаження», і, відштовхуючись від цього поняття, Юнґер пояснює, що означає, власне, «матеріал».

Його висновок звучить парадоксально: попри «тріумф матеріалістичної доби», людина досі здатна на подвиги та авантюри (ще одне улюблене поняття автора), а її стійкість та мужність дотепер означають набагато більше, ніж будь-які технічні засоби. Власне, подальше розгортання подій у творі доводить правоту Юнґера: втомлені й виснажені фізично та психічно чоловіки знову тріумфують над знаряддями і військовою технікою супротивника, яка постійно порівнюється з якоюсь природною стихією: гроза, град чи навіть виверження вулкану. Ось як на початку твору автор описує враження від зимових боїв під Камбре:

Ернст Юнґер – рекрут 73-й ганноверського полку, 1914 рік.

«Що можна було чекати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово морозної грудневої ночі запхали у вантажівки та жбурнули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені хлопці, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все-таки, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти в наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака…»

Читач, що вже знайомий із трактатом «Робочий. Панування і ґештальт» (якого, на жаль, поки немає українською) одразу зрозуміє, звідки взялися, а точніше, у що перевтілилися ці ідеї. Можливо, саме «Вогонь і кров» є найкращим коментарем до «Робочого», адже ця остання праця написана так своєрідно, що її можна сприйняти і як гімн технологічному прогресу та трансформації всього світу, і як прокляття на адресу нетворчому нігілізму, «зрівнялівки» та бездушної технізації світу – критика в стилі пізнього Гайдеґера, з яким Юнґера пов’язувала давня дружба та листування.

Схожі ідеї висловлює автор і в повісті «Перелісок 125». Цей текст також описує події 1918-го року, а саме – літні бої на півночі Франції. І в ньому, паралельно зі спогадами про власне битви й позиційну війну, йдеться вже радше про політику, ніж про метафізику. Та найчастіше Юнґер розвиває в «Переліску» доволі типову для 1920-х тему – солдатський героїзм. Він не просто відсторонено та з дещо демонстративною бравадою описує подвиги своїх товаришів, як у «Сталевих грозах». У «Переліску» автор довго міркує на тему відваги й мужності перед обличчям смерті, описуючи, як ці риси формувалися впродовж самої війни, набираючи різних форм у різних родів військ: у піхоти, саперів чи авіаторів.

Висновки Юнґера знову звучать дещо парадоксально та водночас знайомо для теперішньої України. Він ледь не прямим текстом каже, що ці риси і цих людей загалом виховала сама війна, причому не просто зробила їх мужнішими чи то витривалішими – Юнґер описує цей процес, як формування ледь не нової раси, яку він позначає як «фронтове товариство». Ці його ідеї теж ляжуть в основу філософських праць та есеїстики 1930-1940-х. Юнґеру не йдеться про расизм Гітлера та Гіммлера, з вимірюванням черепів і вивченням ДНК (див. статтю «Кров» у російському виданні «Серця шукача пригод»), ні, він описує цю «нову расу», використовуючи таке центральне поняття, як «дух». Для Юнґера є очевидним те, що після війни саме ці, найвідважніші представники своїх народів мають взяти владу у свої руки та побудувати нове суспільство.

Разом із тим автор «Переліска» не має ілюзій щодо фронтовиків: він зазначає, що серед них є дуже різні люди, і зокрема трапляються такі, хто може існувати лише в умовах війни та небезпеки, тоді як у мирному житті легко «зламає собі шию» та опиниться в найкращому випадку в тюрмі. Саме такою людиною виявляється «ландскнехт» Отто Галлер, спільні вилазки з яким Юнґер описує і у повісті «Вогонь і кров», і в «Переліску». Для таких «пекельних рубак» він пропонує, цілком у дусі романтизму «Серця шукача пригод», вже після війни організувати такий собі Іноземний легіон, щоби вони завжди мали змогу воювати та бути в рідній стихії:

«Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; і опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня».

Та все ж таки найактуальнішим для читача цієї україномовної збірки є інше місце з «Переліска» – монолог наприкінці книги, який стосується того, навіщо взагалі потрібно обороняти якийсь черговий відрізок фронту. Коли стає відомо, що цей клаптик землі зайнятий ворогом, Юнґер описує те, що відчули тієї миті він і його товариші:

«Настала тиша, у якій навіть поранені мовчки вслухалися. Перелісок для нас всіх був втіленням цих позицій, символом, як у колишні часи – продірявлене полкове знамено. І так само, як тоді це знамено було більшим, ніж просто почорніла тканина, прикріплена до древка, тепер для нас цей зруйнований та випалений клаптик землі означав більше, ніж просто безіменна місцина, якій мусили дати номер, щоби відрізняти її від інших. Більшість із нас були простими хлопцями, які, якби їх запитали про причини війни або про її вищу мету та призначення, відповіли би дуже плутано. І якби хтось сказав їм, що перемога чи поразка в бою за такий незначний клаптик землі не має жодного значення, вони, мабуть, не змогли б заперечити. Але вони все одно відчували б, що для них ця земля означає більше, ніж суміш вапна й піску, у якій вкоренилися обрубки дерев, більше, ніж просто територія, яку шукають на мапі, щоби вирахувати її площу, – ні, так само і хрест, який багато хто з них носив на шиї, для них означав більше, ніж просто кусень заліза з посрібленими краями».

Цей фрагмент тексту, мабуть, є найбільш промовистим і може чи не найбільше сказати українським фронтовикам, яким буде легко зрозуміти, що мав на увазі автор, говорячи про ці далекі події сторічної давнини.

Ернст Юнґер з родиною.

Наостанок слід сказати також про «Листи з фронту»[4]. Зібрання й публікацію цих 72 листів, поштових карток та телеграм здійснив Гаймо Швільк, історик та автор найбільш докладної біографії Юнґера. До зібрання увійшли не лише листи самого письменника, який на момент початку війни був 19-річним випускником гімназії, а й відповіді від членів його родини – серед них і молодшого брата Фрідріха Ґеорга Юнґера, у майбутньому також письменника та есеїста.

На відміну від творів, написаних вже у 1920-х, ці листи писалися та надсилалися під час війни, з моменту прибуття Юнґера на передову на початку 1915-го і до його останнього поранення восени 1918-го року, після якого він зустрів кінець війни в лазареті. Ці листи насправді показують зовсім іншого Юнґера, ніж той, яким може здатися автор «Сталевих гроз». У них автор багато пише про поточні проблеми, про нестачу харчів, холод, хвороби, описує поранення й смерті товаришів, розповідає, як сумує за домом, батьками, братами й сестрами. Зрештою, у цих листах майже немає пафосу та розмірковувань про політику й метафізику, з них швидше вимальовується образ простого солдата – такого ж, як і сотні тисяч інших. І якраз тому не менш цікаво нині читати про те, як бабуся Ернста Юнґера піклується про те, як його годують на фронті, щодо того, як він радіє кожній можливості приїхати додому і попри все – не шкодує про своє рішення стати на захист Батьківщини.

Саме тому ці листи також мали побачити світ у 2018-му. Вони є свідченням того, що кожна війна споріднена з труднощами, з виснажливою й зовсім не героїчною працею та нудьгою. Свідченням того, що на кожній війні трапляються проблемні «товариші», погані командири, пияки та дезертири. І попри все це, є також ті, хто готові воювати до кінця, хто не втомиться за чотири роки та воюватиме допоки існуватиме така необхідність: спочатку – з прагнення слави та бажання відчути війну на смак, потім – зі «старої доброї надійності», про яку Юнґер пише в «Переліску».

І саме тому так важливо, що ця збірка виходить нині. Роман «В сталевих грозах» був ідеальною книжкою, яку можна було покласти в рюкзак, вирушаючи на фронт у складі добровольчого батальйону в 2014-му році. Зрештою, я так і зробив, як і багато моїх однолітків. «Вогонь і кров» – це та книга, яку можна буде читати в холодних окопах Донбасу в році дві тисячі вісімнадцять.

Звичайно, що це видання призначається не лише для цього – так само актуальним воно буде і в мирному Києві, Харкові або Львові. По-перше, як нагадування про ту війну і про дещо забуті сторінки історії XX століття. По-друге, як приклад якісної літератури, що з’являється на хвилі політичних катаклізмів і з певного погляду завдяки ним. Хтозна, можливо, це надихне когось із українських ветеранів на написання своїх спогадів – таких текстів, що поєднували б справді майстерний художній стиль з усвідомленням значущості пережитих подій.

Зрештою, Юнґер не лише про війну. Його книги – це також історія про становлення особистості, про виховання волі та про вміння залишатися вірним собі та своїм ідеалам за будь-яких найважчих умов. Хіба це не ті риси, що необхідні кожному? Ми живемо в історичні часи, а історія, як говорить Юнґер у повісті «Вогонь і кров», сприймається лише з її епіцентру.

[1] Див. Курт Зонтгаймер «Як нацизм прийшов до влади», К.: Дух і літера, 2009

[2] Див. працю Арміна Молера «Консервативна революція у Німеччині в 1918-1932»

[3] Eva Dempewolf, Blut und Tinte: Eine Interpretation der verschiedenen Fassungen von Ernst Jüngers Kriegstagebüchern vor dem politischen Hintergrund der Jahre 1920 bis 1980. – Würzburg: Königshausen & Neumann, 1992 (Єва Демпевольф «Кров і чорнила: інтерпретація різних редакцій воєнних щоденників Ернста Юнґера з огляду на політичні події 1920-х-1970-х рр.»)

[4] Ernst Jünger. Feldpostbriefe an die Familie 1915–1918. Mit ausgewählten Antwortbriefen der Eltern und Friedrich Georg Jüngers. Herausgegeben und mit einem Vorwort von Heimo Schwilk // Klett-Cotta, 2014

Автор: Олександр Андрієвський 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *