«Дім, який побудував Джек»: історія одного Деміурга

П’ятирічне мовчання «великого і страшного» Ларса фон Трієра було порушено його феєричним поверненням в Канни з фільмом «Дім, який побудував Джек», прем’єра якого відбулась в рамках позаконкурсної програми кінофестивалю. Нагадаємо, що у 2011 році режисера було оголошено персоною нон ґрата у зв’язку з жартом про Гітлера та євреїв під час прес-конференції, присвяченій фільму «Меланхолія». Наскільки фон Трієр виправився, судіть самі: близько сотні людей покинули зал під час перегляду «Дому». Спробуємо з’ясувати, чим же знову так роздратував європейську ліберальну кіноспільноту митець, окрім стрілянини по дітях, відрізання лапки каченяті, заручників негрів та азіатів, прямих посилань на власні кінокартини й «мізогінних» монологів.

Щоб уникнути непорозумінь, слід відразу зазначити, що заявлений як трилер фільм, ним не виявився. Це не трилер, не кіно жахів, не чорна комедія. «Дім, який побудував Джек» – притча-ляпас про витонченого Деміурга, крихку матерію і чорне сонце. Ту саму помилку неуважний глядач допускав при перегляді «Антихриста», не помічаючи складної але однозначної метафори фільму. Адже і в «Домі» від самого сюжету про серійного вбивцю Джека майже нічого не залишається, коли глядач читає між рядків, звертає увагу на натяки чи посилання режисера.

Трієр використовує найбанальніші кліше про маніяків: його герой водить невеличкий фургончик, зберігає тіла у холодильній камері та має класичний підозрілий вигляд дивакуватого чоловіка. Крім цього, кожен злочин Джек скоює в різній манері: то він мовчазний й дратівливий водій, то балакучий але м’який податківець, то злісний і грубий бойфренд. Всі ці портрети також вже стали класичними для зображення маніяків в кіно. Недарма фон Трієр докладно вивчив історії життів серійних вбивць перш ніж завершити роботу над сценарієм.

Використовуючи найкращі прийоми, напрацьовані в попередніх роботах, датчанин створює унікальну атмосферу в кожному кадрі. Ручна камера та різкі наїзди роблять сцени камерними, особливо це вдається в епізоді з підземними водами, в якому глядач неначе сам опиняється в вузькому сирому темному проході. Наратив викладається точнісінько як в «Німфоманці»: двоє співрозмовників – згодом ми вгадаємо в цих постатях Данте з Вергілієм – ведуть довгу світську бесіду з яскравими історичними аналогіями. Звично для Трієра у фільмі присутні затяжні естетичні кадри під класичну музику. І хоча Баха на екрані багато, зокрема ми маємо задоволення  споглядати віртуозну гру канадського піаніста Гленна Гульда, титульним саундтреком кіно все ж виступає композиція «Fame» David Bowie. І як завжди, Трієр досягає максимального натуралізму в сценах, що змушує людей з тендітною духовною конституцією залишати сеанс перегляду.

«Великий архітектор» Вільяма Блейка

Центральною метафорою фільму виступає будинок, як непорушний метафізичний бастіон, що є ціллю митарства душі Джека, Ларса фон Трієра та, зрештою, кожного з нас. Ще в «Меланхолії» герої картини будують таку саму імпровізовану схованку, що повинна вберегти їх від страхітливої есхатологічної катастрофи та хаосу буття. В «Домі» ж ми спостерігаємо за побудовою певного стану Духу шляхом позбавлення від власних пороків: в обличчі першої жінки Джек вбиває нестриманість, другої – жадібність, третьої – невігластво та дурість, руками головного героя фон Трієр знищує, як не парадоксально, і жорстокість, стріляючи в хлопчика, який так захоплено та не приховуючи задоволення слухає оповідки про полювання на тварин. Неспроста Джека зупиняють сам тоді, коли він намагається вбити просто так, заради цікавості, коли вбивство вже нічого не символізує та не має відношення до початкової цілі – побудови будинку. Нищення і творення йдуть пліч-о-пліч впродовж всього фільму – Джек раз за разом зносить збудовані ним споруди – нагадуючи алхімічний процес отримання філософського каменю, що символізує просвітлення свідомості та подолання матерії Духом. Крихкість матеріального постулюється завдяки рутинному здійсненню вбивств: фон Трієр підкреслює, що матерія може стерпіти всяке і стерпить, зокрема піднесення Духу над нею, адже душа належить небесам, а тіло – пеклу. Алхімічне Велике роблення, перш за все, є створенням людиною себе самої, тобто повне і всеосяжне розкриття її суті, влади над своєю долею, та цілковите вивільнення волі шляхом проведення певних операцій з «речовиною» чи, як було сказано в фільмі, «матеріалом» власної душі. Джек перебуває на пекельній стадії Нігредо, етапі повного розкладання та деструкції, етапі, що може спричинити божевілля чи смерть адепта (що, до слова, і трапляється з головним героєм кіно), слідом за чим йде етап Альбедо, сходи до якого ми могли спостерігати в останні хвилини фільму. В одній з вставок витворів образотворчого мистецтва, яких в фільмі безліч, нам показують картини англійського поета Уільяма Блейка. Цікаво, що найвідоміше полотно художника «Великий Архітектор» фон Трієр багатозначно залишає поза кадром.

Експлуатація теми насилля вибрана автором неспроста: Трієр констатує смерть гуманізму як ідеї. Розвиток світової цивілізації не супроводжувався насильством, а саме насилля  споконвічно породжувало цивілізації. Воно здійснювалось, як перманентний процес, що не давав людству відірватись від першооснов буття, від його метафізичних інстинктів. Ремесло тигра полягає у вбивстві ягняти, що і робить його тигром. Агресія, як висловився б  нобелівський лауреат Конрад Лоренц, не є реакцією на зовнішні подразники, вона часто буває немотивованою та просто притаманна людській істоті. В цьому сенсі Джек ніцшеанськи знаходиться по іншу сторону Добра і Зла, по іншу сторону буржуазної моралі, адже криза ліберальних гуманістичних концепцій була очевидною вже після всюдисущого спустошення Першої та Другої світових воєн. Не в змозі осмислити, людський розум змушений стикатись з ірраціональністю власного єства, своїм Діонісійським началом. І дерево, під яким Гете писав свої шедеври, опиняється серед Бухенвальду, символу темного боку людської природи, чи темної сутності світла, якщо говорити мовою режисера.

Ларс фон Трієр вкотре нагадав нам, який ефект повинне здійснювати справжнє мистецтво. Художник все ще намагається звертатись до глядача складною мовою знаків та символів, і лише ми, ті, хто знаходиться по інший бік екрана, можемо прийняти чи відкинути цей інтелектуальний виклик. 

Автор: Юлія Федосюк

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *