Жан Кокто: Орфей ХХ століття

Жан Кокто – вагома постать в інтелектуальному та мистецькому житті Європи першої половини ХХ століття. Він працював пліч-о-пліч з Марселем Прустом, Пабло Пікассо, Ігорем Стравінським, Жоржем Ориком та багатьма іншими тогочасними творцями. З його думкою рахувалась майже вся інтелектуальна спільнота Європи.

Ще в дитячому віці дух поетичного взяв у полон маленького Жана, з того часу Кокто був змушений шукати все нові і нові форми для вираження своєї внутрішньої поезії. В цих пошуках Кокто звертався до різних видів мистецтв, жанрів та стилів: спробувавши себе в поезії, прозі, театрі та художньому мистецтві, на початку тридцятих років він прийшов до кінематографу. Кіно для нього було провідником авторської думки із своїм особливим синтаксисом, що складалось за допомогою зв’язку візуальних образів та їх постійного зіткнення між собою. Якось Кокто зауважив: «Мені вдається працювати тільки в тому випадку, якщо не я володію ідеєю, а ідея володіє мною, невідступно мене переслідує, турбує, мучить мене – до такої міри, що мені потрібно викинути її назовні, звільнити себе від неї будь-якою ціною». Беззаперечно такою ідеєю для Жана Кокто був міф про Орфея та бажання перенести його світлий образ у сучасність. З латинської мови Орфей перекладається як «той, що лікує світлом», в культурі його образ асоціюється з оплотом чистоти та Великої безмежної любові. Жану Кокто знадобилось тридцять років, щоб створити «Орфічну трилогію», використовуючи візуальний синтаксис кінематографу, він зобразив драматичний шлях справжнього поета від юності до старості, від життя до смерті і назад до життя. 

В 1932 році Жан Кокто знімає свою першу кінострічку «Кров поета». Меценат віконт де Ноай зробив приватне замовлення поету: він мав повну свободу дії, великий бюджет та ще зовсім не знав правил гри в кінематографі, а тому сміливо міг порушувати їх. «Я хотів виразити себе за допомогою засобу, недосяжного для поета іншого часу. Це дуже вірно, що, не усвідомлюючи, я малював свій власний портрет»,  згодом режисер ділився спогадами про роботу над картиною. В фільмі «Кров поета» він зробив перші нариси в побудові образу Орфея сучасності.

За двадцять років Кокто повернув улюблений сюжет у кіно: в 1950 році він випускає на екрани картину «Орфей», в основу фільму лягла п’єса автора «Орфей та Еврідіка». Сам Жан Кокто пояснював свою пристрасть до цієї історії прекрасною метафорою: «Оскільки моя духовна хода була ходою людини, яка кульгає – одна нога до життя, інша – до смерті, – цілком природно, що таким чином я прийшов до міфу, де життя і смерть сходяться обличчям до обличчя».  Дійсно, Орфей в фільмі Жана Кокто  це поет,  що пережив славу та успіх, проте потрапив в неминучу для творчої особистості кризу, його реальність тепер  це нервовий пошук втраченого натхнення та тихе сімейне життя з турботливою дружиною Еврідікою. Несподівано Орфей стикається з прекрасною, жіночною, строгою та витонченою володаркою всіх живих  із принцесою Смерті, як і в оригінальному міфі Еврідіка помирає, Орфей слідує за нею в царство мертвих, проте сучасний поет спускається у потойбічний світ не для того щоб врятувати дружину, а заради побачення із Смертю, в яку він вже незворотньо закоханий. Після важких випробувань, страшного суду та відвертих зізнань, Смерть йде на поступки та повертає поета і його дружину у світ живих, але чи можливо повернутися до звичного життя, будучи коханим смерті? Про це ми дізнаємось лише через десять років, коли Жан Кокто зніме свій прощальний фільм. В «Орфеї» зіграли тогочасні зірки європейського кінематографу: Жан Маре, Марія Казарес, Франсуа Пер’є, Марі Деа.

Кокто завжди наголошував, що першочергово він звертав увагу на особисті якості людини з якою працював, а актори його фільмів створювали незабутній тандем прекрасних душ. «Орфей»  надзвичайно складна в постановці картина, режисер вдавався до небачених прийомів для створення такого бажаного відчуття реальності ірреального. Наприклад, особливої уваги заслуговують сцени переходу героїв із світу буденного до царства мертвих, порталом для такого переходу, за сюжетом, слугувало дзеркало. Тож, щоб зняти сцени входу та виходу героїв із дзеркал, знімальній групі довелося будувати кімнати з ідентичними інтер’єрами, а для відомої сцени, в якій Орфей занурює свої руки у дзеркало, режисеру довелося роздобути чотирьохсоткілограмовий чан ртуті, бо тільки так вдалося створити ефект віддзеркалення та плавних хвиль на поверхні.

Свій прощальний фільм «Заповіт Орфея» Жан Кокто зняв за чотири роки до власної смерті. В цій картині він виконав головну роль, бо хто як не Кокто був Орфеєм свого часу, поетом, який ніс у собі світло та красу. В «Заповіті» він відтворив власний творчий шлях: тут і співпраця з Пікассо, і зустріч із Царем Едіпом, якого символічно виконав Жан Маре, як і двадцять років тому на сцені театру Atelier, з Антігоною  героїнею першої античної трагедії, яку автор поставив на сцені ще у 20-х роках. В фільмі з’являється і принцеса Смерть, проте Кокто переосмислив свої взаємини із нею, для нього загибель вже не була кінцевою точкою для будь-кого, бо неможливо забрати земне життя в того, хто був народжений не на Землі. 

Кіномова Жана Кокто сповнена символів та метафор, сладних алегоричних змістів, вона стала архетипом поетичного кіно, а образ Орфея, який лікує хвору публіку власним світлом не перестає асоціюватися із ним самим. «Ми повинні не підкорюватися публіці, яка сама не знає, чого хоче, а змусити її слідувати за нами. Якщо вона відмовляється це робити, то потрібно застосувати прийоми: операторське мистецтво, «зірок»,  декорації та інші чарівні засоби, пристосовані, щоб заінтригувати дітей і змусити їх проковтнути побачене. Потім вони його перетравлять. Якщо вони його не викинуть із себе відразу ж, цілюща отрута проникне в організм. Мало-помалу хвороба глупоти пом’якшиться, а в деяких, особливо рідкісних випадках, може і зовсім пройти» наполягав він.

Автор: Олександра Чепьолкіна

 

.

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *