Легалізація зброї: необхідність чи забаганка?

З огляду на нещодавні події в Одесі і не тільки, видається необхідним актуалізувати підняття питання про легалізацію зброї, яке власне ніколи і не втрачало своєї вагомості. Ще з часів розпаду СРСР та становлення незалежності ця тема підіймалась серед різноманітних прошарків суспільства. Нижче піде мова здебільшого про проблематику легалізації деяких видів зброї, а саме холодної та вогнепальної короткоствольної.

Перш як переходити до правового аспекту проблеми, почати слід, певно, з аргументів щодо доцільності легалізації, адже ставлення до зброї серед українського населення доволі неоднозначне: лише близько 19% громадян виступають “за” легалізацію.

Як прихильники, так і противники легального володіння зброєю люблять апелювати до Сполучених Штатів Америки як до еталону країни, що дотримується громадянського права. Вільне володіння вогнепальною зброєю закріплено у США в славнозвісній другій поправці, що була прийнята до Конституції ще у 1791 році, але практика володіння цивілізованим населенням зброєю виходить із давніших часів. Противники легалізації передовсім виводять думку про те, що при легалізації вільного володіння зброєю підвищиться рівень злочинності та буде легше «нарватися на кулю», але, як не дивно, все працюватиме з точністю до навпаки, адже, як показує статистика, в Сполучених Штатах кількість вбивств на 100 тис. населення дорівнює 4,6 станом на 2017 рік, а близько 60% опитуваних злочинців у в’язницях відмовились би від ідеї нападу, якби знали, що жертва озброєна. І з цим важко сперечатись: поліція дійсно не може запобігти вбивству або насиллю, бо «першою лінією оборони» є самі ж люди. Аналогічна ситуація з довгоствольною зброєю, з легалізацією якої відсоток пограбувань помешкань за містом зменшився практично до нуля. Натомість досвід Британії та інших країн показує, що заборона на вільне носіння зброї веде до зростання злочинності в декілька разів.

Думка, що легалізація вогнепальної зброї короткоствольного типу призведе до терористичних актів знову ж таки спотикається об практику розвинених країн, де рівень злочинності зведений до мінімуму, адже зловмисник двічі подумає про те, що серед жертв кожен другий може бути озброєним і не дати просто так себе скривдити. А головне те, що злочинець для скоєння правопорушення і так не братиме «легальний ствол», адже він до цього буде пристріляний, зареєстрований до гільзотеки і поставиться на облік в МВС, тож його використання сприятиме встановленню правосуддя.

На противагу аргументу про нераціональне використання зброї, а це застосування його при алкогольному/наркотичному сп’янінні або ж у нестабільному психічному стані, висувається відповідь від прихильників легалізації: дозвіл на володіння зброєю не буде продаватись у крамничках на кожному кроці, а для отримання документу потрібно буде успішно пройти медогляд (зокрема психіатра), а також тест на фізичне та психологічне вміння володіння зброєю. Відтак, абикому зброю не стануть видавати, а осіб у нетверезому стані поліція і так затримуватиме у публічних місцях і їм буде висуватися більш серйозне покарання, адже своєю поведінкою вони збільшують шанс нещасних випадків. Аргументом на користь прихильників легалізації вогнепальної зброї також є те, що її ринок збуту буде виведений із тіньового сектору, що несе за собою як прозорість її міграцій, так і поповнення державного бюджету з податків. Ці кошти в майбутньому будуть застосовуватись на покращення життя громадян. Однією з головних проблем у цьому питанні є те, що відповідальність за самооборону в нашій країні наднормова, адже за елементарний захист свого життя в кращому випадку громадянин отримає умовний термін позбавлення волі, на відміну від практики США, де за вбивство незнайомця, що незаконно вдерся до будинку людини її в найгіршому випадку поліціянти не поплескають доброзичливо по плечу. Тому для успішної легалізації вогнепальної зброї потрібно запровадити закон про самооборону для того, щоб він працював на людей, а не проти них. Зрештою, введення закону про вільне володіння зброєю змінить ставлення людей до травматичної зброї, які на даний момент вважають, що це лише «кулак, що літає на 20 метрів», адже останнім часом через необачне ставлення до травматичної зброї збільшилась кількість смертей від неї, тому люди вчитимуться відповідальності за свої вчинки і вживатимуть її у крайніх випадках.

Здавалося б, ситуація з холодною зброєю, на відміну від вогнепальної, має виявитись простішою, адже завдати шкоди зброєю, що працює м’язово-статичним чином набагато важче як у фізичному, так і емоційному плані: для цього потрібні хоча б мінімальні знання ножового бою і якась психологічна підготовка. В Україні, як відомо, носіння, виготовлення, ремонт або збут холодної зброї без передбаченого законом дозволу заборонено, і за правопорушення такого типу громадянин притягується до кримінальної відповідальності. Тільки річ у тім, що дозвіл на носіння холодної зброї можна отримати… отримавши дозвіл на вогнепальну зброю. І кастет, наприклад, або алебарду вам не дадуть зареєструвати, дозвіл буде виданий максимум на ніж, вписаний до документу на вогнепальну зброю. У всіх інших випадках, зброю можна лише зберігати (якщо ви колекціонер, наприклад) в недоступному для негайного використання місці, тобто в футлярі, який поміщений до сейфу, або ж у коробочці де-небудь у багажнику автомобіля. Якщо ніж на поясі у громадянина співробітникам поліції раптом видасться холодною зброєю, його затримають і вилучать даний предмет на експертизу. Тобто, законом карається носіння, виготовлення холодної зброї без відповідного на те дозволу, але регламенту видачі дозволів в Україні, по суті, не існує, що робить ст. 263 КК України просто-напросто фікцією, в той час як покарання по «зламаній» статті отримують все більше громадян. Право на носіння холодної зброї, на нашу думку, ніяк не поступається вогнепальній за своєю необхідністю, тож за обидва сектори мусить вестися безжальна боротьба.

Слід відзначити також те, що менталітет країн пострадянського типу та американського з європейським суспільств доволі відрізняється, тож практичне застосування досвіду вищезазначених прогресивних країн не може бути цілком втілене в Україні без попередньої підготовки. Насамперед це пов’язано з тим, що традиція володіння вогнепальною зброєю, зокрема короткоствольного типу, в більшої частини суспільства у нас була відсутня, адже ще у дореволюційні часи зброю мала право носити лише дворянська, військова та решта еліт, а у звичайного люду такої можливості не було. Так от, якщо на початок ХХ століття й були залишки озброєних груп громадян, то декрет Раднаркому «Про здачу зброї» від 10 грудня 1918 року в СРСР надалі унеможливив вільне володіння зброєю. При чому, це було введено не з причин боротьби із злочинністю, а задля легкого і безопорного встановлення радянського тоталітарного режиму. Тому, зважаючи на те, що у нашого народу не було традицій володіння зброєю як у США чи Європи, несподівана легалізація може спричинити непередбачувані наслідки.

В Конституції України жодним чином не прописане будь-яке відношення громадянина до зброї. Взагалі. Разом із тим, у ст. 3 та ст. 27 Конституції України чітко написано, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, і кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Красиво звучить, чи не так? Правда, про механізми захисту того самого життя та здоров’я у Конституції чомусь не сказано ні слова.

На даний момент, обіг зброї та боєприпасів до неї регулюється кількома нормативними актами, зокрема інструкцією МВС №622, прийнятою у 1998 році, в якій йдеться про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і вихолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів.

Відсутність акту найвищої юридичної сили, такого як закон, відкриває великі можливості корупції та зловживання службовими можливостями працівниками МВС, не кажучи вже про те, що нормативним актом, на відміну від закону можна маніпулювати як завгодно. Чудовий приклад — наказ МВС України №379 від 13 червня 2000 року — в якому затверджується право на володіння спецзасобами самозахисту лише окремими категоріями громадян: співробітниками поліції, військовослужбовцями, держслужбовцями, робітниками суду, народними депутатами, журналістами, членами громадських формувань з охорони порядку. Цей акт, між іншим, прямо порушує ст. 24 Конституції, згідно з якою «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

Отже, підсумовуючи усе, хотілося б закликати українців долучитись до дискусії про легалізацію вогнепальної зброї, адже змога захистити себе – першочергове право кожного громадянина, відсутність якого робить його залежним від влади та його силових органів, а також вразливим для зловмисників.

Матеріал підготував Ікарус

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *