Перемога всупереч: досвід для України

Останні події в Україні вкотре актуалізували питання можливості протистояння нашої армії переважаючим силам противника. Нібито «рішучі» заходи української влади насправді виявились напівмірними – цілком очевидно, що так званий «військовий стан» без мобілізації трудових та військових резервів навряд чи є ефективним заходом для упередження ймовірної інтервенції ворога. Починаючи з 2016 року, після переведення армії на контрактну основу, кількість особового складу ЗСУ відчутно знизилася.

Мала кількість військ не завжди означає їх низьку боєздатність. Ба більше, існують приклади того, як відносно невеликим арміям чи збройним формуванням вдавалося протистояти переважаючим по чисельності та озброєнню ворожим силам і навіть здобувати перемоги.

Такі перемоги, звісно, стають можливими за наявності одного, а частіше сукупності чинників, таких як високий бойовий дух, продумана тактика, знання місцевості, підтримка місцевого населення та союзників. Відсутність перелічених чинників одинично та в сукупності, в свою чергу, може бути фактором поразки.

Прикладом можливості протистояння супротивнику, що має перевагу у чисельності особового складу та техніки, може бути ряд збройних конфліктів, що відбулися в різних частинах світу наприкінці ХХ початку ХХІ століття. На деяких із них ми зупинимось окремо.

Конфлікт між Лівією і Чадом

Конфлікт тривав із 1978 по 1987Лівія на чолі з Муаммаром Каддафі претендувала на частину території Чаду, що розташована на півночі країни, так звану «Лінію Азу». Отримавши зручну нагоду, Кадафі вирішив втрутитись у внутрішнє протиборство між президентом Чаду Хіссеном Хабре та опозицією у вигляді так званого «перехідного уряду національної єдності» (GUNT) та зайняти Лінію Азу, як раз контрольовану противниками президента.

Муаммар Каддафі

Лівійські окупаційні війська налічували 10 000 особового складу, 300 танків, 60 літаків, 500 гармат, також з боку чадської опозиції лівійців підтримували 80 000 легко озброєних бойовиків.

Сили Чаду налічували приблизно 10 000 особового складу, легке піхотне озброєння, а також отримані в якості військової допомоги від Франції ПТРК MILAN та 400 японських автомобілі Toyota Land Cruiser.

У грудні 1986 року конфлікт перейшов у свою вирішальну фазу – так звану «Війну тойот», яка завершилася у вересні 1987 перемогою Чаду. Повнопривідні всюдиходи використовувались як платформи для станкових кулеметів та ПТРК, а також слугували засобом для пересування малих піхотних груп. Таким чином досягалась надзвичайно висока мобільність військ, що дозволяла швидко та ефективно завдавати ударів по техніці та живій силі супротивника. Лівійська армія, в свою чергу, залишалась доволі «неповороткою», до того ж мала доволі посередній рівень професійної підготовки.

Лівійці зазнали поразки, діставши важкі втрати: 7 500 військовослужбовців лівійської армії загинуло, близько 1 000 потрапило у полон, також Лівія втратила 800 одиниць броньованої техніки, 28 лівійських військових літаків було збито в небі над Чадом Французькими ВПС. Втрати з боку Чаду оцінюються в 1 000 осіб. Лінія Азу повернулася під контроль Чаду.

Конфлікт у Чечні

В листопаді 1990 року Чечено-Інгуська АРСР проголосила суверенітет, а у травні 1991 увійшла в склад СРСР як окрема республіка. 6 Вересня 1991 року відбувся штурм Верховної Ради Чеченсько-Інгуської республіки, в результаті було оголошено відновлення Чеченської державності. Через тиждень Чечня та Інгушетія роз’єдналися. У жовтні 1991 року відбулися парламентські та президентські вибори, президентом Чечні було обрано генерала Джохара Дудаєва. В листопаді Дудаєв розпорядився націоналізувати усі військові об’єкти та озброєння радянської армії на території республіки. 12 березня 1992 року було прийнято конституцію Чечні. 26 травня було досягнуто офіційних домовленостей між урядом Чечні та РСФСР щодо виводу російських військ із території республіки.

Станом на липень 1992 року, коли російські війська остаточно покинули територію республіки, збройні сили Чечні налічували близько 6 000 особового складу, 150 одиниць ствольної артилерії, 18 одиниць РСЗВ «Град», 90 одиниць броньованої техніки різного типу та 42 танки.

Однак, насправді російське керівництво не прагнуло миритися з існуванням незалежної Чеченської держави. Розробляючи плани «повернення» Чечні, росіяни розраховували втрутитись у ніби-то «внутрішній» конфлікт. У листопаді 1994 року контрольована російським спецслужбами так звана «антидудаєвська опозиція» здійснила невдалу спробу встановити контроль над столицею республіки – містом Грозний. 30 Листопада 1994 року президент Росії Борис Єльцин наказав провести військову операцію по захопленню Чечні. Так розпочалась Перша російсько-чеченська війна.

На початку грудня 1994 року в Чечню увійшли колони російських військ із технікою. Загальна кількість живої сили росіян сягала 38 000. У відповідь на загрозу суверенітету чеченські збройні сили збільшили кількість свого особового складу більш ніж вдвічі (до 13 500).

Джохар Дудаєв

Російські війська увійшли в Чечню з трьох сторін – з боку Ставропольського краю, Дагестану та Інгушетії. Фактор згуртованості та рішучості чеченців одразу позначив себе: просуваючись в бік Грозного, колони російських військ зустрічали рішучий опір і зазнавали втрат. Дійти до Грозного росіянам вдалося лише напередодні нового року. Штурму міста передували потужні бомбардування та обстріли, однак перша спроба оволодіти містом закінчилась для російських військових цілковитою невдачею – в умовах міської забудови бронетехніка росіян виявилася безпорадною: чеченці просто розстрілювали її з гранатометів із дахів багатоповерхівок. Під час новорічного штурму Грозного російська армія втратила до 400 одиниць бронетехніки і танків, втрати в живій силі за різними оцінками сягали від 1 500 до 4 000 осіб.

Впродовж січня-лютого 1995 року кількість російських військ у Чечні було збільшено вдвоє. До кінця зими російські військові все ж таки заволоділи руїнами міста Грозний. Їх подальше завдання полягало у встановленні контролю над рівнинною а потім і гірською територіями. З березня по червень 1995 року бої точилися по всій території Чечні. Атаки росіян підкріплювали артилерійськими та авіаційними ударами, що спричиняло надзвичайно велику кількість жертв серед місцевого населення. 12 Червня 1995 року чеченський польовий командир Руслан Гелаєв зробив заяву, що у відповідь на авіаудари російських ВПС буде розстрілювати військовополонених, а вже 14 червня загони Шаміля Басаєва захопили в заручники близько 1600 осіб у місті Будьоновск, що в Ставропольському краї. Таким чином, Росія була змушена до припинення вогню. Вже 19 та 30 червня за посередництвом ОБСЄ між ворогуючими сторонами відбулись перемовини, які, окрім припинення бойових дій, передбачали і політичне врегулювання конфлікту: у листопаді 1995 у Чечні повинні були відбутися вибори задля можливості створення коаліційного (з «кишеньковою» антидудаєвською опозицією) уряду.

У жовтні бойові дії поновились. Це було пов’язано із замахом на командувача російськими силами у Чечні Анатолія Романова. До кінця 1995 року та впродовж наступного 1996 тривали запеклі бої по всій території Чечні. Росія поступово втрачала свої позиції. 22 квітня загинув президент Чечні Джохар Дудаєв, однак ця втрата не послабила чеченський опір. В червні було оголошено перемир’я, яке президент Росії Борис Єльцин всупереч очевидним обставин назвав «перемогою» у війні.

У серпні 1995 року 1000 чеченських бійців під проводом Руслана Гелаєва здійснило рейд у Грозний. Кількість російських військових у Грозному сягала 6000. Гелаєву вдалося обійти блокпости на околицях міста, далі чеченці просувалися в бік центру міста по вулицях, що не контролювалися росіянами, таким чином одночасно відрізаючи російські підрозділи один від одного. За кілька годин гелаєвці встановили контроль над Грозним, закріпити перемогу вдалося за рахунок стягування у місто нових сил. Протягом серпня чеченські збройні сили зайняли стратегічно важливі населені пункти: Аргун, Шалі та Гудермес.

Цілковита військова поразка Росії стала очевидною. 31 серпня 1996 року в Хасав’юрті представник президента Росії Олександр Лєбєдь сів за стіл перемовин з начальником генерального штабу збройних сил Чеченської республіки Асланом Масхадовим. Згідно досягнутих домовленостей російські війська повністю залишили територію республіки до початку нового 1997 року.

У січні 1997 року Масхадов був обраний президентом Чечні, у травні того ж року Масхадов і Єльцин уклали угоду, згідно якої Чечня визнавалася суб’єктом міжнародних відносин.

Перемога Чечні у Першій війні з Росією насправді є унікальним випадком: чеченці не мали іноземної допомоги, фінансування і постачання озброєння, збройні сили республіки в переважній мірі являли собою народне ополчення, до того ж супротивник мав абсолютну перевагу в озброєнні і техніці. Можна із впевненістю сказати, що перемога Чечні стала можливою завдяки консолідації чеченського народу, його прагненню незалежності та державності, а також стійкості та військовій кмітливості бійців та командирів чеченських збройних сил.

Втрати російської армії у цій війні оцінюють від 5 500 до 14 000 осіб. Загальні втрати чеченських збройних сил складали до 3 000 людей.

«Десятиденна війна» в Словенії

5 червня 1991 року Словенія проголошує державну незалежність, таким чином залишивши склад Союзної Федеративної Республіки Югославія. Вже 27 червня 1991 року підрозділи Югославської Народної Армії розпочинають військову операцію на території Словенії. Подальші події увійдуть в історію під назвою «Десятиденна війна».

На придушення словенської незалежності було кинуто 32 тисячі солдат, 711 танків, 367 бронетранспортерів 869 гаубиць і артилерійських установок. Словенські сили налічували 45000 бійців (загони самооборони та поліція) озброєних переважно стрілецькою зброєю. Першочерговим завданням ЮНА в Словенії було встановлення контролю над столицею новоутвореної держави – містом Любляна, а також вихід на колишній зовнішній кордон СФРЮ.

Оборонці Словенії чинили насправді сміливий та відчайдушний опір. На шляху підрозділів армії Югославії повсюдно перекривалися дороги, з’являлися барикади і засідки. Відомі випадки, коли погано озброєні словенські підрозділи використовували сільськогосподарську техніку. Завдяки рішучості та злагодженості дій сил територіальної оборони Словенії та місцевих загонів самооборони операція ЮНА закінчилася цілковитою поразкою: впродовж 10 діб у 72 бойових зіткненнях вона втратила 45 військовослужбовців, 146 було поранено, 4693 потрапили у полон, а також 6 танків, 22 зенітні самохідні установки. Словенська сторона втратила 9 бійців вбитими та 182 пораненими, під час бойових дій загинуло також 10 цивільних осіб.

7 липня 1991 року на островах Бріоні Словенія, Хорватія і СФРЮ за посередництва ЄС уклали договір про припинення війни. Підрозділи ЮНА були зобов’язані покинути територію Словенії, а її кордони переходили під контроль словенської поліції.

Словенії вдалося відстояти свою незалежність, світ був змушений визнати її як самостійну державу. Така блискавична перемога здається майже неймовірною, але вона лише доводить те, що в політиці понад усе поважається право сили та тверда позиція.

Отже, як демонструють наведені вище приклади, чинити опір чисельно переважаючому ворогу не лише можливо, але й необхідно. Окрім матеріальних чинників, таких як озброєння і чисельність військ, є ще й моральні: бойовий дух, патріотизм, відчуття єдності, стійкість у боротьбі. Також велике значення має вірно обрана тактика та військова кмітливість.

В умовах іноземної інтервенції головними нашими ворогами стають страх, нерішучість та панічні настрої. Тож будьмо сміливі і вірмо у перемогу!

Автор: Лейтенант Штурм

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *