Націоналістична публіцистика Мірча Еліаде: міф про генерала

Вашій увазі український переклад статті румунського історика релігії Мірчі Еліаде в часи його участі в легіонерському рухові. Залізна Ґвардія мала декілька друкованих видань, «Vremea» та «Buna Vestire», саме в них у 1930-их друкувався молодий релігієзнавець. 

Міф, створений навколо генерала Кантакузіно-Гранічерула – як у світі військових, так і серед цивільних мас – має цінність цілої бібліотеки документальних свідчень з історії сучасної Румунії. Цей міф визнає не лише середньовічний героїзм солдата та неперевершену гідність громадянина; він визнає, перш за все, жахливе моральне падіння всього нашого панівного та політичного класу.

Духовний профіль генерала Кантакузіно – блискуча унікальність.

Тепер я зрозумів, що таке традиція та героїчна кров. Генерал Кантакузіно, народжений та зрощений духом середньовіччя, будучи одним із небагатьох сучасників, що берегли такі слова, як «мужність», «гідність», «віра», був змушений виконувати свою працю в суспільстві без героїчної традиції та без почуття честі. Протягом кількох поколінь румунська політика переповнювалась емансипованими циганами («слобозілами») та дітьми румунських кріпаків, яким досі не вдалося позбутися комплексу неповноцінності.

Серед такого суспільства – балканські перебіжчики, емансиповані слобозіли, кріпаки, ненавчені вільному життю, слуги, аргати[1] й арнаути[2] – неначе з легенди постав перед нами генерал Кантакузіно. Ніякого комплексу неповноцінності; аристократична, мужня, румунська гідність. Після майже двох століть приниження, коли румунська нація разом зі свободою втратила також і сім’я справжньої боярської нації та лишила по собі руїну – було дуже тяжко жити вільно. Тяжко було не відчувати у власній крові приниження й страху перед своїми предками, повернутися, через містичний стрибок, до гордості й мужності часів Стефана чи Міхая Хороброго. Син улесливої слуги, як і син прибитого до ніг кріпака, принесли у вільну Румунію давній комплекс неповноцінності; тремтіння спин, тремтіння сердець, тремтіння рук. В часи Емінеску, як і в наш час, боягузтво, лестощі, розпуста, лицемірство, підступність – були зброєю нападу й оборони цих вчорашніх рабів. Слуги, в чиїх венах текла безсила кров, не зважаючи на їх походження – з Фанару, з Балкан, чи з нашого Береганула…

Мужність, гідність, почуття честі «звелося до абсурду» (за виразом одного скромного прислуги) – в ізольованої серед корумпованого правлячого класу імперської фігури генерала Кантакузіно. Мало хто з сучасників «розумів» його; багато хто, на щастя, навіть не сприймав його «всерйоз». Як можна «зрозуміти» або «сприйняти всерйоз» людину, що захищає свою честь у будь-який момент, що не терпить жодних угод, компромісів або «інтерпретацій»?! Чоловік, що поважає своє слово, що розуміє солдатську клятву як заручини зі смертю, що випробовує своє життя неперервною серією мужніх вчинків?

В його соціальному класі – з яким він ніколи не був солідарним – моральний розпад панував так само, як і серед завойованих, слуг чи левантинців[3]. Звідси й глибока огида, яку генерал бачив в румунському «боярстві», гнилому в своїй переважній більшості…

Підкорюючись ідеалам Легіону, генерал Кантакузіно визнав у своїй новій духовній родині ту любов до свободи, те почуття честі та гідності, ту байдужість до смерті, страждань та переслідувань, які він сам зберігав незайманими, супроти всіх, у своїй солдатській душі.

Мірча Еліаде

В Капітанулі та його легіонерах він розгледів торжество середньовічної моралі, мужньої, румунської, яку хотів би бачити в душах сучасників. Ось чому солідарність генерала з зовсім іншого покоління до аскетичного та героїчного ідеалу легіонерської молоді здавалася чудом. З кількома рятівними істинами, які генерал Кантакузіно здобув завдяки інтеграції в Легіон, – і чи можна віддати більшу похвалу людині, яка має так багато свіжості розуму, щоб вчитися новому на схилі життя в цих дітей?! – Поруч із цими кількома новими істинами генерал Кантакузіно знайшов своє кредо в легіонерських ідеалах. Робота над вихованням духу в Легіоні, відновлення життєвих чеснот всієї румунської нації, зрощення почуття відповідальності та жертовності – все це генерал Кантакузіно впізнав у власній минувшині…

«Міф», створений старим світом навколо імені генерала, витікає з «унікальності» та «курйозності» його життя, що дивувало, розважало чи лякало сучасників. Але він не був для них прикладом для наслідування. Вони не мали тієї віри й гідності.

Міф про генерала Кантакузіно дав урожаї новому світові, легіонерському світові, де життя цього чаруючого попередника вже розглядається не як психологічний або соціальний курйоз, але, з захопленням та любов’ю, як життя інтенсивне й природне. Молодь, що починає своє життя з підготовки до смерті, формує сьогодні величезну румунську сім’ю, де до-фанаріотські[4] чесноти й мужність, втілені генералом Кантакузіно, освітлюють долю цілого віку.

Переклав спеціально для «Пломеню» Сергій Заїковський.

Вперше опубліковано у виданні: Buna Vestire, 14 жовтня 1937.

Примітки:

[1] Викрадені циганами діти, з яких потім робили дрібних крадіїв.

[2] Найманці в османському війську. Здебільшого складалися з албанців, греків, болгар.

[3] Залишки католицького населення на території Османської імперії.

[4] З початку ХVIII століття Валахією правили намісники Османської імперії, здебільшого з аристократичних фанаріотських сімей Стамбулу. До-фанаріотські чесноти – це чесноти середньовічного валашського боярства.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *