Філософська думка в Норвегії на межі ХІХ-ХХ ст.

Історія становлення норвезької філософської думки відбувалася розмірено, навіть дещо сповільнено і послідовно. Реагуючи на виклики як світової філософської думки, так само і на локальні світоглядні проблеми. Інтелектуальна діяльність Нільса Трешоу знайшла своїх критиків і сформувала певну реакцію серед консервативного лютеранського кола мислителів. Деякі норвезькі представники релігійно-містичного і романтичного вчення данських філософів М. С. Грунтвіга (1783-1872), С. Б. Херслеба (1784-1836) намагалися поєднати їх вчення з помірним хаугеанством за підтримки представника лютеранської ортодоксії В. А. Вексельса (1797-1866). Це все робилося для того, щоб позбавити академічну філософію права на існування у Норвегії. Дві роботи Нільса Трешоу: «Дух християнства» (Christendommens aand, 1828) і «Про бога, світ ідей і світ почуттів» («Om Gud, idee-og sandseverdenen», 1831 – 1832), у яких він полемізує з теологами, надовго залишилися єдиними  філософськими творами, написаними  норвезькою мовою [1, c.157].

Лише з другої половини XIX ст. до складу філософської кафедри університету в Осло затверджується «помірний» гегельянець Монрад (1816-1897), система якого міцно визначила основний напрям норвезької академічної філософії. Його філософія ґрунтувалася на тому, що життя формується у постійному подоланні і примиренні протилежностей; людина бореться проти критичного розмежування віри та знання. Віра,на його думку, передбачає нескінченну мету, до якої прагне наука, що постійно знаходиться у перехідному стані й ніколи не є завершеною [2, c.40]. Позитивізм він визнає необхідним моментом у розвитку ідеї, що підлягає знищенню і являє собою тільки момент самозабуття ідеї. Як довго буде тривати позитивний період, розрахувати неможливо.

Одним із найбільш впливових послідовників гегельянства у норвезькій філософії був Г. В. Люнг (1827 – 1884), який намагався відродити вчення Гегеля, відійти від догматичної інтерпретації його Монрадом і «збагатити» гегелівський ідеалізм скандинавськими рисами, запозиченими з філософії К’єркегора і Грунтвіга [3, c. 100]. Проти цього еклектичного ідеалізму виступив норвезький економіст і юрист А. М. Швейгор (1808 – 1870), який намагався протиставити «хиткій діалектиці» «метафізико-ділові» погляди, близькі до економічного детермінізму [4, c. 77]. Швейгор, як і більшість норвезьких діячів культури, які вплинули на розвиток норвезької філософії у XIXст., не був філософом-професіоналом. Тому його спадщина не знайшла відповідної рефлексії у представників подальшої професійної філософської науки.

У середовищі непрофесійних філософів виникла ще одна суспільно-політична ідея, яка мала яскраві риси впливу органічної теорії Г. Спенсера. Норвегія як держава припинила своє існування у XIV ст., але змогла відновити свою незалежність через 400 років як цілісний живий організм, який пережив летаргічний сон. Основоположниками цієї філософії історії були Я. Р. Кейсер (1803 – 1864), П. А. Мунк (1810 – 1863) та їх учень і продовжувач Е. Сарс (1835 – 1917), який переніс теорію еволюції Дарвіна і позитивістські погляди О. Конта безпосередньо на тлумачення історії Норвегії. Закликаючи до подальшого розвитку самостійної та незалежної норвезької держави, ці поборники національного відродження у той же час вимагали закреслити все історичне минуле Норвегії як «ненорвезьке», тим самим поєднуючи свої погляди із поглядами крайніх хаугеанців, що бачили можливість відродження нації лише у єдності та органічному існуванні в радикальному та пуританському християнстві з акцентами на середньовічні мотиви патріархальності. Радикальність їх полягала в ізоляції Норвегії від решти світу. Ці ідеї націоналістичної винятковості, а отже й особливої історичної ролі норвезького народу, широко укорінилися в політичне життя, потім мистецтво, літературу Норвегії другої половини XIXст. (наприклад, у Б. Бйорнсона), результатом чого стала поява культу національної обмеженості, який намагався висміювати Ф. Енгельс: «Норвежець дивиться на офранцуження шведа і його дворянство зверху вниз і радіє, що у нього в Норвегії ще панує той же самий безглуздий селянський господарський устрій, як за часів благородного Кнуда» [8, с. 470]. Звісно, така думка з плином історії видається з перспективи сьогодення абсолютно безглуздою.

Ця широко поширена ідеологія викликала, до кінця XIX ст. стихійний протест тієї частини норвезької інтелігенції, інтереси якої були пов’язані з міжнародною торгівлею і не мирилися з економічним застоєм. Мимовільним ідеологом цієї групи інтелектуалів став Г. Ібсен, що протиставив хаугеанству ідеї космополітизму, універсального гуманізму і свободи індивідуального духу [6, c. 100]. Разом із тим критика Ібсеном застарілої національної моделі була неприйнятною для норвезьких чиновників. Це зумовило невизнання і різку критику Ібсена з боку заможного населення Норвегії і в той же час забезпечило йому успіх у широких демократичних колах [, c. 102].

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. у Норвегію стала проникати філософські погляди К. Маркса. Створена 1887 р. норвезька соціал-демократична робітнича партія (НРП) спочатку перебувала під ідеологічним впливом ліберальної парадигми. Першими організаторами і агітаторами в рядах робітничого руху стали: М. Тран (1817 – 1890), О. Ф’єртофт та їх послідовники займалися, головним чином, організаційно-профспілковою роботою. Це був  утопічний соціалізм прудонівського штибу. Основною загрозою для марксистської ідеології у Норвегії був націоналізм хаугеанського напряму. Фактично знайомство норвежців із марксизмом відбулося лише  на  початку  XX ст. [8, c. 478].

Після 1905 р., у зв’язку з відділенням Норвегії від Швеції і загостренням політичної боротьби всередині країни, націоналістична ідеологія дещо ослабла. Посилився марксизм у робітничому русі. Одночасно почав відбуватися розвиток точних і природничих наук на межі XIX і XX ст. (хіміки: К. М. Гульдберг і П. Воге; математик С. Лі), що призвело до часткового проникнення у норвезьку науку матеріалістичних уявлень, правда, у напрочуд нечіткій формі [7, c. 288] (послідовниками механістичного матеріалізму були: Б’єркнес, Бек, Мейделль). В академічній філософії, що знаходилася в руках правих гегельянців, розпочалася криза. Панівним напрямом у норвезькій філософії стає позитивізм, який спирається на експериментальну психологію. Для дослідницької роботи в галузі психології створюється у 1909 р. особливий інститут [7, c. 301]. Упровадженню психологічних досліджень сприяв приклад Данії, де в цей час працює Геффдінг. Основоположниками експериментальної психології у Норвегії вважаються К. Б. Р. Орш (1867 – 1917) й А. Оль (1867 – 1943). Книги останнього, а саме: «Логос …» (А. Aall «Der Logos …», 1896 – 1899), «Наше духовна і етична життя» («Vårt sjaelelige og vort ethiske liv. Kort fremstilling af den filosofiske videnskab», 1900), «Влада і обов’язок» («Macht und Pflicht», 1902), написані норвезькою, доступною мовою, отримали значне поширення за межами вузького професійного кола і викликали бурхливі дискусії у пресі, що сприяло популяризації у Норвегії «емпіричної філософії», яка базувалася на психологічних експериментах [23, c. 311]. Філософські погляди Орша і Оля знайшли знане віддзеркалення в натуралістичному напрямі норвезької літератури початку XX ст. Ці психологічно-філософські пошуки були ніби продовженням і розвитком позитивістських і вульгарно-еволюціоністських поглядів, що панували у норвезькій культурі в XX ст. [7, c. 312].

20-х рр.. XX ст. у Норвегію проникає фрейдизм, популяризатором якого був X. Краббе Шельдеруп (1895 – 1968), який намагався переосмислити філософськими методами теорію відносності А. Ейнштейна. Його брат, К. В. Шельдеруп (1894 – 1957), засновує 1927 р. «Товариство вільного християнства» з метою пропаганди релігійно-філософських ідей терпимості та пошуків примирення релігійного світогляду з науковим. У роботах «Релігія. Істина у світлі теорії відносності та матеріалістичному світогляді» (К. Schjelderup, «Religionens sandhet i lys av den relavitetsteoretiske virkelighetsopfatning», 1921) і «Людина стає божеством» («Der mennesker blir guder», 1923) Шельдеруп закладає основу нового напряму в норвезькій філософії – релігійну психологію, яка не віднайшла послідовників та вичерпала себе ще за життя її засновника. До початку 20-х рр. належить і зародження норвезької соціологічної думки, засновником якої можна вважати Н. К. Д. Колліна (1875 – 1926), літературознавця за професією, що надавав величезного значення просвітницькій ролі мистецтва, що, на його думку, було головним фактором, який впливав на об’єднуючі процеси примирення норвезької спільноти. Свої соціологічні погляди Коллін виклав у роботах «Мистецтво і мораль» («Kunsten og moralen…», 1894), «Лев Толстой і сучасна криза культури» («Leo Tolstoi og nytidens kultur-krise», 1910), а також у монографії «Релігія братерства і новий науковий погляд на життя» («Brorskabets religion og den nye livs-videnskab», 1912), де він висловлював ідеї, близькі до критичного ідеалізму шведського філософа Норстрема. Одночасно з’явилася перша велика робота Е. Шета «Дійсність та ідеї» (Е. Schøth, «Realiteter og ideer», Oslo, 1920), що поклала початок розповсюдженню у Норвегії логічного позитивізму, запозиченого у тогочасної англійської філософії.

Однак жоден із вищезазначених напрямів не був панівним у період 20-30-х рр. Норвезька філософія набула еклектичного характеру, стала сумішшю ніцшеанства, правого хаугеанства та позитивізму. Такою, наприклад, була філософія Б. Д. Брокмана (1881 – 1956) та особливо квіслінгіаністів (квіслінгіанство – комплекс націоналістичних ідей, пройнятих духом крайньої нетерпимості до всього «ненорвезького»). Почав зароджуватися норвезький консервативний рух, ідеологами якого стали Г. X. Оль і частково К. Гамсун [5, c. 119]. У середині 30-х рр. відбувається поляризація течій у норвезькій філософії на марксизм та ізоляційно-націоналістичне хаугеанство. Ще в період Першої світової війни і особливо після Жовтневої революції у Норвегію став досить інтенсивно проникати марксизм-ленінізм, який охопив досить вузьке коло лідерів молодіжного соціалістичного руху. При цьому норвезькі марксисти від початку перебували під впливом ідей Рози Люксембург, особливо у сфері питання національного [5, c. 120]. Якщо у 20-х рр. провідна роль в рядах населення Норвегії належала лівим теоретикам А. Хансену, Е. Буллю і Я. Фрісу, що боролися з ідеалістичними проявами у норвезькій філософії, висуваючи вперед норвезьку робітничу партію (НРП), що з часом абсолютно відводить їхнє вчення від марксистських позицій і орієнтує на позиції прагматизму (М. Транмель, Т. Хегні, X. Кут і У. Кульбернсен). Цей перехід особливо різко позначився в роки Другої світової війни, коли всі видатні діячі НРП жили і працювали в Англії та США. Крім того, події Другої світової війни вплинули на зародження у Норвегії нової філософської течії – дефетизму (франц. Défaitisme – поразка, капітуляція), джерелами якого були, з одного боку, ізоляційно-націоналістичні ідеї хаугеанства, а з іншого – індивідуалістично-ніцшеанська філософія Брокмана, яка була спроектована на пацифістську мораль міжлюдських взаємин [8, c. 517]. Ця філософія дефетизму виправдовувала відсутність супротиву серед великої частини норвезького населення будь-якому політичному режиму («історична доля»). Вона доводила, спираючись на позитивістську органічну теорію, неминучість подальшого розвитку Норвегії як частини загального германського організму, в тому числі й політичне життя, що призвело до розмежування норвезького суспільства на два табори: проанглійського і пронімецького, що, відповідно, знайшло відображення у розмежуванні на філософському фронті на два табори: прагматичний і позитивістський. Боротьба цих двох напрямків почалася на початку XX ст., а в роки Другої світової війни вона була відновлена з подвійною енергією.

У післявоєнний період (1945 – 1965) поряд із широким проникненням у Норвегію популярних на заході філософських течій і доктрин (особливо логічного позитивізму, якому віддається чимала данина у навчальному процесі вищої школи), власне норвезька філософія бере свій курс на переважно логічний і лінгвістичний аналіз. Уже з кінця 40-х рр. здійснюються спроби застосувати логічний позитивізм до аналізу сенсу життя. Логіка як обов’язкова дисципліна була введена в 50-х рр. не тільки в державних гуманітарних закладах, а й включена до програми вищої військової освіти. Захоплення логічним позитивізмом стало своєрідною реакцією на прагматизм і велося під гаслом боротьби із занадто прагматичним мисленням кінця 40-х рр. у суспільно-політичній сфері життя та з прагматичною методологією у сфері окремих наук. У створеному при університеті в Осло (1950 р.) інституті соціальних досліджень, призначеному виконувати роль експертного центру, були створені відділи соціології проблем війни і миру, сім’ї та молоді, теоретичної і експериментальної психології та бюро емпіричних фактів, де була сконцентрована вся дослідницька робота (і основні кадри) тогочасної норвезької філософської думки.

  1. Aall, Α., Psykologiens historie i Norge, Kra, Videnskapsselskapets skrifter, Klasse,1911, No 3
  2. Beyer H., Søren Kierkegaard og Norge, 1924
  3. Möhring W., Ibsen und Kierkegaard,
  4. Bostad, Inga ed. Filosofi pa narsk, Oslo.
  5. Мысливченко А. Г. Исследование истории философии в скандинавских странах, Вопросы философии. 1969, № 8.
  6. ПлехановГ.В., Генрик Ибсен, 1996.
  7. ПохлебкинВ.В., О развитии исовременном состоянииисторической науки вНорвегии»Западной истории», 1956.
  8. Скирбекк Г., История философия, 2001.

Автор: Віталій Щепанський 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *