Політичний проект фемінізму: виродження жіноцтва

Якщо ви вважаєте, що сьогодні говорити про проблематику фемінізму актуально, ви фатально помиляєтесь, адже голосити про це вже пізно. Політична платформа фемінізму знаходиться у своїй завершальній стадії, встановлюючи власне панування у правовій сфері. Всі інші емпіричні та трансцендентні виміри вже давно завойовано, залишились лише останні політичні штрихи. Як не дивно, аби прослідкувати початок тієї метафізичної форми, що еманує в так званій емансипації жіноцтва, ми маємо запастися бажанням глибокого розуміння філософської ситуації, в якій опинилось людство сьогодення, бо ціллю наших пошуків є міф.

Йоганн Якоб Бахофен – швейцарський антикознавець та послідовник теорії соціальної еволюції, чільною гіпотезою котрого є дослідження, згідно з яким суспільство лінійно розвивалось з матріархального до патріархального стану. У своїй фундаментальній праці «Материнське право» («Das Mutterrecht») дослідник здійснює деталізований аналіз античного корпусу міфів, вказуючи на чисельні підтвердження своєї теорії. «Історія – це кривава війна статей», – суворий вирок Бахофена. Культура, релігія, політика, наука – всі ці аспекти людського існування є нічим іншим, аніж проявленням з’ясування стосунків чоловічого і жіночого начал. Детально досліджуючи стародавню міфологію, її культи та обряди, мислитель приходить до феноменального висновку: динаміка та вектор розвитку цих процесів напряму підпорядковуються домінуючій статі в конкретний історичний період. Найбільш виражено це спостерігається у правових нормах того чи іншого суспільства, як безпосереднє здійснення метафізичних засад у матеріальному світі.

Організацію суспільства первісних народів Бахофен визначає як матріархальну, пояснюючи це високим статусом жінки через її унікальну можливість впізнавати власних дітей серед інших, адже проміскуїтет прадавніх племен унеможливлював визначити батька. Фігура чоловіка зводилась до запліднювача, тому не бралась до уваги. Такий матріархальний принцип, за Бахофеном, сходить до міфологічного архетипу Гетери, характерною ознакою якої є тяжіння до невпорядкованого хаотичного розмноження. Саме з гетеризмом Бахофен, зокрема, зв’язує і феномени інцесту та публічного злягання, в акті яких вершиться священний закон Гетери: довільне запліднення будь-якою ціною, запліднення матерії в самій собі (в межах однієї крові) без участі «стороннього чоловіка». Міфологічними прикладами метафізичного панування інцесту служать пари Осіріса та Ісіди, Зевса та Гери. Образ болота, дикої неприборканої землі, ілюструє гетеризм, як джерело теллуричного природного права.

Бахофен блискуче описує сутність та цілі матріархальної парадигми, однак хибно вказує на лінійне заміщення гінекократії патріархатом. Насправді ж священна історія являє собою багатополярну циклічність, адже ні одна зі сторін «кривавої війни» не капітулювала, а отже місце для реваншу залишається завжди. Точкою відліку останнього найпотужнішого удару логосу Гетери є тріумф матеріалізму в науковій картині світу. Новий час цілковито зосереджує свою увагу на матерії, досліджуючи її у відірваності від вищих духовних принципів. Ба більше, все, що знаходилось за межами цієї матерії та її похідних, викидалось за борт науки. Засади такої науки були виключно емпіричними, що не залишало місця нематеріальному виміру. Паралельно з цим розвивається ще одна страхітлива тенденція, що розглядала людину як самоціль. Гуманізм орієнтувався на задоволення найпримітивніших потреб людини, возвеличуючи її слабкості та недоліки. Людство більше не зводило очей до Неба, його погляд спрямовувався в Землю, а отже хтонічні матріархальні сили знову взялись за кермо Історії.

Таким чином, ліберальний фемінізм не є чимось новим, він лише відіграє роль гвинтика в гінекократичній парадигмі, причому гвинтика політичного. Архітектори фемінізму вимагають від жінок дотримання соціальних норм чоловіків. «Фемінізм, однак, був не в змозі позичити жінці якусь іншу особистість, тому вона може тільки наслідувати чоловічу. Внаслідок цього її претензії є нічим іншим як якимось прикриттям глибокої недовіри нової жінки до себе самої: тобто її нездатність бути і ставитися до того, що вона є як жінка, а не як чоловік. В основі фемінізму лежить передумова, що жінка, як така, не являє цінності, що вона тільки тоді зможе представляти із себе цінність, коли вона наскільки можливо перетвориться в чоловіка і зажадає собі ті самі виключно чоловічі права. З цього випливає, що фемінізм – це ознака виродження в буквальному сенсі цього слова», – філософ-традиціоналіст Юліус Евола влучно резюмує головний вектор феміністичної загрози. Цілеспрямоване руйнування будь-яких відмінностей між людьми (кастових, духовних, ментальних чи навіть психологічних) досягає свого апофеозу в намаганні змити очевидну різницю між статями.

Політичні засади цього процесу можна з легкістю прослідкувати на прикладі СРСР. ​​Фемінний Радянський Союз апелював до двох жіночих архетипів: матері та діви-воїтельки. Стара мати – це сама Земля, зморщена від родів та плугу, втомлена від перманентної експлуатації своїми синами. Вона ж власне і завжди приймала їх назад, в обійми своїх могил. Діва-воїтелька вела дітей у бій проти батька – патріархального Заходу. Наче Гея, вона підбурює їх повстати проти Неба. Ці фігури обмежені хтонічним виміром, логосом Гетери.

Історично найстрімкіше жінки емансипувались на двох крайніх геополітичних точках світу: у США та СРСР. Саме більшовики зрівнювали жінок із чоловіками на правовому, політичному та соціальному рівнях. Гадаємо, кожен може пригадати зображення пропагандистських плакатів часів Союзу з кремезною жінкою, яка виступає у відверто чоловічому образі. Ціль таких заходів була, звісно, зв’язана не з боротьбою за свободу чи права, а за додатковий розхідний людський матеріал. Радянська влада констатувала готовність жінок до важкої фізичної праці на рівні з чоловіком, аби збільшити ресурс робочої сили, та компенсувати нестачу чоловічої сили (війни, голод, репресії – фізично знищили сильну частину населення). Однак, це аж ніяк не змінило становище жінки: після роботи вона поверталась додому і займалась тією ж фізичною працею, тобто працювала у дві зміни. Комуністи ніколи не зраджували своїм традиціям: під егідою захисту пролетаріату вони організували найбільш масове його вбивство в історії, таку ж долю спіткали і свободи жінки, які так відчайдушно «захищались».

Отже, сучасний фемінізм у будь-яких своїх варіаціях презентує жінку як чоловіка, і ніяк інакше. Жінки стають карикатурною моделлю чоловіків, бо вроджені фізичні та духовні якості ніколи не дозволять перетворитись в нього повністю. Паралельно відбувається той самий процес карикатуризації, але вже з чоловіками: фемінізація сильної частини населення зумовлена завуальованою ціллю зрівнення жінок і чоловіків – а саме знищенням їх обох. Штучне зведення відмінностей між А та Б до спільного знаменника призведе до знищення і А, і Б, адже вже не матиме сенсу ідентифікувати їх по-різному.

Автор: Юлія Федосюк

 

One Comment to “Політичний проект фемінізму: виродження жіноцтва”

  1. Serhiy:

    І кому ж потрібно знищення чоловіків і жінок і зведення їх до спільного знаменника?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *