Постапокаліптика як утома від цивілізації

Кожен більш-менш обізнаний із життям популярного кінематографу може помітити, що кількість постапокаліптичних сюжетів залишається стабільно високою. Фільми з такими сюжетами різні за своєю серйозністю та глибиною: від розважальних до тих, які прийнято називати «філософськими». Різними є і сценарії появи нового, постапокаліптичного світу: природні чи техногенні катастрофи, тотальна ядерна війна, повстання роботів, пандемія загадкового вірусу (зокрема такого, що призводить до зомбі-апокаліпсису) та багато інших.

Мода на постапокаліптику виникла на початку другої половини минулого століття, у розпал Холодної війни. Цьому сприяла перспектива ядерного протистояння. Але зі зменшенням загрози «немирного атому» і художня література, і кіномистецтво продовжують зображати світ після глобальної катастрофи. В чому ж причина такої популярності? Вочевидь, у подібній продукції масової культури є риси, що особливим чином притягують сучасну людину. Коротко розглянемо ці особливості світу, що виник після катастрофи.

Середньовіччя на мотоциклах

Найперше, що кидається у вічі – це лімітованість техніки. Виробництво зупиняється, руйнується інфраструктура. З того, що сучасний обиватель називає «благами цивілізації», інколи лишається транспорт: автівки та мотоцикли. Останні узагалі є візитною карткою постапокаліптики. Транспорту, що працює на двигунах внутрішнього згорання, на планеті Земля дійсно вистачає (тим паче, враховуючи, що більшість населення вимерла). А от із пальним – проблеми. За нього можна і повоювати.

Подібною є ситуація з тим, чим, власне кажучи, і воюють – із вогнепальною зброєю. Дістати пістолет або гвинтівку ще не означає вижити. До них потрібні патрони. Електрика може бути привілеєм обраних. Наприклад, науковців, що сховалися на автономній дослідній станції. Або громади, серед представників якої є люди, що наперед подбали про сонячні батареї. Та в цілому на розігрів їжі у мікрохвильовій не розраховуйте. В окремих постапокаліптичних сюжетах може існувати техніка дуже високого рівня. Та вона належить одиницям. Для більшої частини населення хенд-мейд є аж ніяк не хобі.

В ціні – їжа і набої

Постапокаліптичні сюжети сповнені небезпек. А от комфорту у них небагато. Та хіба це привід бути нещасливим? Відбивши напад непроханих гостей, знайшовши під час мандрівки близького друга або зібравши перший урожай городини, можна бути дуже щасливим. Значно щасливішим за сучасного обивателя, що нарешті придбав останню модель айфону (нерідко – в кредит). Усе пізнається у порівнянні. У світі, де найвищі матеріальні цінності – їжа і набої, можна знайти те, чого не купиш, маючи хорошу зарплату.

Геополітика племінних союзів

Окремі сюжети непогано моделюють суспільно-політичне життя у світі після катастрофи. Дуже показовим є серіал «Ходячі мерці» («І мертві підуть»). Здавалось би, це звичайна розважальна кінопродукція, аж ніяк не першого ґатунку. Серіал переповнений «ляпами» і нелогічною поведінкою героїв. У ньому можна знайти речі на кшталт антирелігійної пропаганди чи позитивного висвітлення гомосексуалізму. Назвати «Ходячих мерців» творінням рук традиціоналістів аж ніяк не можна. Тим не менше, цей серіал зображує народження соціального ладу, що є дуже близьким до традиційного.

Люди виживають по-різному. Є одинаки чи групи з декількох чоловік.  А є більш солідні групи. Їхні лідери – пасіонарні особи, здатні згуртувати і організувати колектив. Хтось характеризується харизмою і турботою про всю групу. Хтось –  жорстокістю. Але це нюанси. Не важко змоделювати ситуацію, коли, в разі наявності дітей, лідери намагатимуться передати владу саме їм. Так може з’явитися спадкова монархія.

Укріплені поселення, що об’єднують людей різного походження та долі, є центрами творення нових племен. Потреба вижити згуртовує краще, ніж політичні ідеології епохи Модерну. Герої серіалу цього ще не зрозуміли, але їм необхідно заводити багато дітей. Вербування – ненадійний шлях зростання чисельності поселення. А від чисельності залежить виживання. Зрештою, потрібен хтось, хто піклуватиметься про тебе, коли ти станеш старим. Відсутність пенсій – одна з найкращих рис постапокаліптичного світу. За декілька поколінь община стане групою з високим рівнем кровної спорідненості. Це, щоправда, вимагатиме розробки певних екзогамних правил. Можливо, декілька общин найкраще згуртовуватиме обмін нареченими.

Деякі поселення є егалітарними. В інших виокремлюється група «силовиків», які відверто чи приховано домінують над рештою. Така група може стати частиною поселення, будучи уже сформованою (Рік разом зі своїми людьми у Александрії). Якщо поселення не має своїх воїнів-«аристократів», тим гірше для нього. Воно легко стане здобиччю.

Харизматичний Ніґан – перспективний початківець-будівник імперії. Проте його надмірна жорстокість ставить кінцевий успіх розпочатої справи під сумнів. Племена об’єднуються, аби знищити Ніґана з його «Рятівниками». Лиш невідомо, чи житимуть вони після цього в спокої, чи не поглине їх взаємна боротьба. Попри високий рівень децентралізованості, вони мусять створити союз і, бажано, мати лідера. Адже за декілька сотень кілометрів може формуватися інша імперія, не менш агресивна, ніж у Ніґана.

Хочеться, але не хочу

Навряд чи пересічний глядач постапокаліптичних фільмів добровільно відмовиться від комфорту та безпеки, котрими володіє. Тим не менше, він втомлений від нинішньої цивілізації. Маємо справу з ситуацією «Хочеться, але не хочу». Наша раціонально-вольова складова не дозволяє сказати «Хочу». А от із глибших пластів нашого існування лунає «Хочеться».

Ще на межі ХІХ-ХХ ст. окремі психіатри (наприклад Макс Нордау) говорили, що урбанізація сприятиме поширенню психічних відхилень і, в цілому, призводитиме до виродження населення. Реалії сьогодення доводять, що вони не помилялися. Однобічна «високорозвиненість» іде в парі зі зростанням психічних розладів. Звісно, ту ж велику кількість пацієнтів психоаналітиків можна списати на активність самої галузі (пропозиція дуже часто «підтягує» за собою попит). Але існує й інша статистика. Скажімо, зростання кількості серцево-судинних захворювань, які часто є наслідком незадовільного психологічного стану. Ми опинилися у несприятливому середовищі. Постапокаліптика дає принаймні ерзац того, чого нам бракує.

Альтернатива зомбі-апокаліпсису

Радикальні зміни зазвичай є наслідком серйозних потрясінь. І якщо зомбі-апокаліпсису нам не варто чекати, то інші сценарії глобальної катастрофи не є виключно предметом фантастики. Нікуди не поділася загроза ядерної війни. Успіхи мікробіології таять в собі небезпеку втілення в життя сюжетів із загибеллю більшої частини населення від загадкового вірусу. На відміну від фільму «Армагеддон», смертоносний астероїд може не знайти відчайдухів, що його зупинять.

Попри це, необов’язково чекати катастрофи, аби зробити життя більш відповідним нашим глибинним потребам. Методи оптимізації нашого життя можуть бути різними: у відповідності до проблематики (суспільний устрій, екологія, спосіб життя) та амбіцій і масштабів бажаних результатів (зміна власного життя, локальні ініціативи, невідкладні загальнонаціональні ініціативи, довготривалі загальнонаціональні стратегії). Але їхнім спільним знаменником має стати прагнення до гармонійного поєднання реалій сучасного життя та принципів органічного існування.

Скажімо, науково-технічний розвиток має підтримувати конкурентоспроможність нації. Але він не повинен перетворювати людей на придаток до техніки. Інноваційне виробництво може поєднуватися з відродженням ремесел, що забезпечуватимуть роботою значну частину  населення. Застосування технологій у сільському господарстві має фіксуватися на перетині таких критеріїв як якість і екологічність вирощеної продукції, висока продуктивність, належне збереження ручної праці.

Держава повинна докладати максимум зусиль, аби зупинити процес урбанізації і запустити протилежний процес. Водночас самі міста мають стати «олюдненими»: «Міста слід переосмислити як локуси наших потенційних можливостей, лабіринти наших пристрастей і дій, замість холодного, геометричного вираження економічних порядків. Архітектура і містобудування мають провадитись в контексті місцевої історії і географії, яку б вони відтворювали» (А. де Бенуа, Ш. Шампетьє, «Французькі нові праві в 2000 році»).

Цеглинами суспільно-політичного життя замість абстрактних громадян мають стати органічні спільноти: сім’я, територіальна громада, професійне об’єднання. Лиш там, де сама субстанція суспільного життя є органічною, існують належні умови для формування особистості (а не безбарвного індивідуума). Постапокаліптика, хоч і зачіпає струни нашої підсвідомої туги, лякає нас катастрофою. Проте насправді катастрофою є характер мислення сучасної цивілізації.

Автор: Ігор Загребельний

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *