Приватні військові компанії як інструмент зовнішньої політики

Світ побудований на фундаменті попиту та пропозиції і немає значення про що йдеться, чи це парфуми від Dior, чи нова технічна розробка для армії – на кожен товар знайдеться свій покупець. Аналогічно виглядає ситуація з найманцями, послуги яких офіційно заборонені в більшості країн світу, проте без участі яких не обходиться жоден військовий конфлікт.

Інтерес українського суспільства до теми найманців ожив після розгрому російської приватної військової компанії «ПВК Вагнера» у Сирії. Найманці цієї структури також брали активну участь у війні на Донбасі, виступаючи на боці проросійських терористів «ЛНР» і «ДНР».

Окрім України і Сирії, багато російських найманців воювало в Югославії під час сербсько-хорватського конфлікту, а також у Боснії та Герцеговині. Наявність приватних армій у держави дозволяє вигрібати вугілля чужими руками й уникати репутаційних втрат на державному рівні.

Конвенція ООН про найманство забороняє рекрутування, тренування, фінансування та використання найманців у військових конфліктах, проте її дія не поширюється на Китай, Францію, Індію, Японію, Росію, Об’єднане Королівство і США, які відмовилися від її ратифікації.

Такий підхід до війни розв’язує цим країнам руки там, де інші держави сковані міжнародним правом і змушені грати за чужими правилами. Досвід війни на Сході України яскраво продемонстрував такі непередбачувані ситуації, як небажання багатьох людей воювати з примусу, неможливість діяти в обхід підписаних домовленостей і складність в ідентифікації справжнього військового потенціалу ворога.

Зазвичай найманці є майстрами своєї справи, їх присутність у зоні конфлікту разом із регулярною армією часто допомагає суттєво зменшити втрати серед живої сили й уникнути помилок, пов’язаних із нестачею досвіду в новачків.

Такий підхід є чудовою можливістю розширити стратегічний базис війни, досягаючи тих цілей, які не під силу регулярній армії не через її слабкість, а через обставини конкретної ситуації.

Для прикладу, в США приватні військові компанії отримують мільйонні контракти не лише від уряду, але й від держав, що розвивають зі США стратегічне партнерство у сфері безпеки та оборони. Війна в Афганістані стала першим в історії США конфліктом, де кількість приватних контакторів перевищила кількість державного військового персоналу.

Спектр послуг приватних контракторів доволі різноманітна. Починаючи від звичайного конвоювання і логістики, закінчуючи збором розвідданих та проведенням військових операцій, що знаходяться за межами військового протоколу. Яскравим прикладом є участь найманців у громадянській війні в Сьєрра-Леоне. Не маючи достатньо досвіду, уряд найняв приватних контракторів для підготовки регулярної армії та підмоги у боротьбі з повстанцями Об’єднаного Революційного Фронту.

Станом на 2017 рік  в Афганістані, разом із регулярною армією США, офіційно діє 23525 бійців приватних військових компаній. Послуги ПВК обходяться Міністерству оборони США в суму понад 2.6 мільярдів доларів на рік. Окрім консультування та тренувань для союзних армій США, ПВК також надають послуги з охорони стратегічних об’єктів США у зоні бойових дій.

Незважаючи на обіцянки президента США Дональда Трампа значно зменшити військову активність США за кордоном, Міністр оборони Девід Меттіс анонсував, що США планує підсилити американський військовий контингент в Афганістані силами понад 3000 солдатів. Такі дії викликані необхідністю боротьби з більш як двадцятьма терористичними угрупуваннями, що діють на території Афганістану.

Ця подія не могла бути непоміченою на ринку приватних військових компаній, що потягло за собою відповідні пропозиції від корпоративних генералів. Засновник компанії ПВК «Blackwater Worldwide» Ерік Прінс запропонував Міністерству оборони США дати приватним арміям контракт на всі військові операції США в Афганістані. Схожа пропозиція надійшла і від власника компанії «DynCorp International» Стефана Фейнберга, який також запропонував перевести військові операції в Афганістані на контракт, умови виконання якого гарантуватиме постійна присутність агентів ЦРУ.

Обидві пропозиції були відхилені, оскільки занадто надмірна «приватизація» війни тягтиме за собою суттєве ослаблення державного контролю над політикою міжнародної безпеки. Тим не менш це не означає, що американські ПВК повинні затягнути пояси, адже ситуації, де без послуг корпоративних солдатів не обійтись, виникають постійно.

Говорячи про корпоративні армії та їх вплив на безпеку держави, не можна ігнорувати Французький Іноземний Легіон, який є частиною французької регулярної армії, але майже повністю комплектується іноземцями.

Легіон був створений із метою колонізації Алжиру, проте, зіткнувшись із нестачею кадрів регулярної армії, король Луї Філіп І віддав наказ створити Французький Іноземний Легіон. Створення легіону дозволило знайти кількість військ, необхідну для колонізації і водночас позбутися великої кількості злочинців, для яких служба в легіоні була шансом почати нове життя.

Традиція нової особистості, по якій легіонер отримував нове прізвище та ім’я, продовжує існувати й сьогодні. Саме завдяки легіонерам Франція відстоює свої геополітичні інтереси в різних куточках світу, не проливаючи крові власних громадян.

Повертаючись до війни в Україні, можна помітити сприятливий клімат для діяльності приватних військових компаній.

Гібридна війна є ідеальним середовищем для використання корпоративних солдатів, адже передбачає багато операцій в обхід військових протоколів та угод про припинення вогню. Основна перевага Росії на Донбасі полягає у великій кількості найманців як із РФ, так і Чечні. Достеменно відомо, що майже всі військові операції проводились під кураторством ФСБ руками корисних ідіотів із місцевого населення або завезеними найманцями. Група Вагнера лише доводить правдивість цієї версії, оскільки її бійців було помічено не лише на Донбасі, але й у Сирії.

Довести, що Росія порушує Мінські домовленості доволі складно. Важко визначити хто порушує припинення вогню – регулярна армія РФ чи незаконні військові формування без розпізнавальних знаків на формі. Найчастіше обстріли йдуть за вказівкою кураторів із ФСБ, але робляться знову ж таки руками структур, котрі не мають нічого спільного з Міноборони РФ.

Зовсім інакше все виглядає у випадку України, що воює на Донбасі офіційно і лише силами регулярної армії. Будь-які порушення відразу ж фіксуються ОБСЄ, що посилює переговорну позицію РФ, по суті виставляючи все так, ніби Росія хоче миру, а Україна – агресор.

На будь-які закиди вже давно є стандартне кліше «Их там нет», якому, зважаючи на описане вище, протистояти вкрай важко.

Користь, яку могла б мати Україна від приватних військових компаній, тут просто очевидна.

Як тільки підписується чергове перемир’я, в гру вступають приватні військові компанії, котрі розпочинають неофіційні військові операції в тилу ворога. Війна продовжується і Україна перехоплює ініціативу на фронті, а на всі звинувачення в ході переговорів відповідає повним запереченням своєї причетності до будь-яких вбивств чи акцій саботажу на території ворога.

Такий підхід дозволяє вигравати як дипломатичну, так і справжню війну, чим Росія користується від початку бойових дій на Сході України і чим вона користувалась під час війни в Абхазії та Південній Осетії.

Приватні військові компанії – це дієвий інструмент як у реаліях війни на Сході України, так і в майбутній зовнішній політиці, де інтереси України не завжди збігатимуться з буквою законів міжнародного права. Питання лише в тому, на що готова Україна заради відстоювання своїх національних інтересів.

Автор: Владислав Ковальчук

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *