Рецензія на фільм «Анон»

Останнім часом виходить досить велика кількість стрічок як на великих так і на малих екранах, присвячена проблемам новітніх (зокрема інформаційних) технологій і їх впливу на життя суспільства. Однією з таких став трилер «Анон», який вийшов у прокат в травні 2018 року. Події фільму відбуваються у світі, в якому кожен громадянин підключений до мережі, і в будь який момент часу, в будь якій точці держава може спостерігати за ним. В цьому світі тотального контролю сюжет фільму розгортається навколо серії незвичайних вбивств: підозрюваний не відстежується мережею, для неї він просто не існує. Головні герої фільму – детектив, якому доручають розслідувати цю справу, а також таємнича дівчина, яка також невидима для мережі і може бути пов’язана із загадковими злочинами.

Перше, що вражає – це та кількість інформації, яку отримує головний герой на початку фільму. Мені здається вона значно перевищує як потреби (навіть поліцейського), так і когнітивні спроможності людини. Свідомо чи ні, автори стрічки показали ще більш загострену у порівнянні із сучасним станом проблему перенасичення інформацією: кожен об’єкт реального світу, який бачить головний герой, засобами доповненої реальності наділяється супровідною інформацією, яка начебто повинна допомагати користувачу. Насправді, тут ми спостерігаємо проблему, якої вже неодноразово торкались в тому числі й українські мислителі (зокрема Сергій Дацюк). Мова іде про те, що гуманітаристика як сфер пізнання значно відстає від технологічного розвитку: у нас з’являються все нові технології, але проблемним стає віднайти місце людині серед них. 

Одна з проблем фільму (особливо перших сцен) полягає у тому, що демонстрація технологій аж занадто нав’язлива: це більше нагадує концептуальне демонстраційне відео якоїсь IT-корпорації. Я розумію, що фільм про технології (хоча не тільки), але складається враження, що створений у фільмі світ існує заради них самих. Технології демонструються аж занадто підкреслено.

Претензія техніки на тотальність, яка чітко проявляється у стрічці, дає підстави впевнено припускати, що доповнена реальність навряд чи набуде всезагальної популярності: вона мені як глядачу фільму почала набридати хвилин за 15; важко уявити, як вона буде впливати на наш психічний стан, якщо ми будемо постійно взаємодіяти з нею в повсякденному житті, хоча б тільки в робочий час. Якщо продовжити проводити паралелі між світом фільму «Анон» і нашим реальним світом, то постає закономірне питання: чи усвідомлюють технологічні гіганти комп’ютерної індустрії наслідки впровадження тих технологій, які вони розробляють і просувають? Соціальні мережі вже атомізували людські спільноти; що нас чекає, коли повсюдними стануть доповнена реальність та нейро-інтерфейси? У мене викликає сумніви навіть не технічна можливість створення такої технології (вона обов’язково з’явиться), скільки когнітивні спроможності людини в такому об’ємі і з такою інтенсивністю занурюватись в мережу, причому не через пласкі екрани сучасних гаджетів, але бути поглиненим нею повсюдно. Чи витримає психічна система таке навантаження? У фільмі дуже переконливо пояснюється, чому не можна підключати свою свідомість до мережі: в ній можуть примусити пережити чуже страждання, або забути свої моменти щастя.

Показаний у фільмі світ зайвий раз підтверджує те, що розвиток технологій з новою силою актуалізує питання антропології: місця, значення та цінності людини. Більшість персонажів фільму – сірі, стандартизовані, в ділових костюмах. Ми не бачимо їхньої індивідуальності, складається враження, що вони – лише функції «системи». Як би це не було дивно, своєрідною «рятівною соломинкою», яка хоч якось пов’язує абсолютно діджеталізований світ з реальністю, є цигарка, яку раз за разом викурює головний герой: ця безумовно шкідлива звичка вказує на те, що в ньому залишилось щось людське, тому що це його звичка, це його вибір як істоти, наділеної свобідною волею.

Як би це не було парадоксально, продемонстрований у фільми рівень розвитку цифрових технологій призводить до збіднення матеріальних аспектів культури: в одному з епізодів головний герой передивляється фотографії свого сина. Замість того, щоб розкласти «старі фотографії на стіл», він їх відтворює за допомогою доповненої реальності на лобовому склі автомобіля. Така доступність знецінює. Тут ми можемо спостерігати проблему буттєвого характеру: відомий український філософ Андрій Баумейстер зазначав, що сьогодні відкритим і проблемним залишається питання онтологічного статусу текстів і документів в електронній формі. Незважаючи на те, що бачення авторів «Анону» значною мірою співпадає з позиціями відомих прогностиків, зокрема К’єлла Нордстрема (Kjell Anders Nordström), який пророкує тотальну діджиталізацію абсолютно всього, такий підхід видається дещо сумнівним, тому що не враховує природних психологічних особливостей людини, зокрема її прагнення володіти реальними речами (яскравий приклад – популярність паперових книг навіть в епоху електронних).    

Детективна складова стрічки пропрацьовано на досить високому рівні: метод, який використовує вбивця, справді незвичайний і креативний. І на відміну від класичних детективів, він не видається надмірно ускладненим, нереалістичним і непрактичним, таким, що існує лише заради створення яскравого ефекту. Навпаки, вбивця діє утилітарно і ефективно. Хоча схожий почерк злочинів створює відчуття певної одноманітності.

Незважаючи на технологічну орієнтованість, із розвитком сюжету в фільмі відбувається зміщення акценту на антропологічне: режисер піднімає питання людських пороків, відповідальності, а також, на мою думку, інфантильності (небажання цю відповідальність нести). Важливо складову у світі стрічки відіграє прагнення членів соціуму видаляти з мережі записи про події свого життя (нагадаємо, що в інформаційний простір потрапляє абсолютно все, причому в режимі реального часу). Однак, мова іде не про боротьбу за свободу, але про бажання приховати свої гріхи та пороки.  

В одному з важливих аспектів фільм не підтвердив моїх очікувань. Читаючи анотацію, я припустив, що однією з центральних тем буде тоталітарне суспільство. Однак звичні елементи політичних антиутопій відсутні: ніякої пропаганди, ніякої ідеології… Можливо, ми спостерігаємо мімікрію уявлень про тоталітаризм? Ідоли нового тоталітаризму – «цілісність системи» та «прозорість». Свій вердикт щодо політичної системи показаного у фільмі суспільства виносить головна героїня: «Забрати життя – вже не злочин. Злочин – його не мати. Спроба втрутитись в чуже життя – дрібниця, а бажання захистити його – злочин». Дуже незвичайна екзистенційна ситуація. Для «системи» страшно навіть не те, що вбивають тих, хто нібито «під її захистом». Для неї страшно те, що ці вбивства ставлять під сумнів її ефективність. Дуже нагадує путінську Росію. «Анонім – найзліший ворог Системи» – слова одно з персонажів фільму. І як тут не згадати «невідомих патріотів» в масках і балаклавах часів Революції Гідності… 

Мотивація героїв фільму піднімає проблему нігілізму: в одному з епізодів головна героїня говорить: «Я не хочу бути кимось іншим, я хочу не існувати». Нігілізм головної героїні проявляється навіть не тільки в тому, що вона бореться із «системою», але також в тому, що вона відчуває неприязнь до реального світу – «того, який за межами цифрового». Проблемність головної героїні в тому, що її одержимість свободою породжує самотність. Вона ненавидить контроль: «навіть в коханні немає свободи». А найголовніше – я вбачаю протиріччя в словах героїні про те, що її «нема чого приховувати» з її діями, повністю на це приховування спрямованими. А може в цьому і полягає суть її нігілізму? Приховати ніщо.

А ще у фільмі цікава сіра, мінімалістична естетика. Досить незвично для цього жанру, близького до кіберпанку. Автори кінострічки неодноразово (явно і неявно) обіграють тему поєднання просунутих технологій та дещо старомодної естетики (в інтер’єрі, архітектурі, транспорті). Взагалі можна сказати, що «Анон» – про передовий софт, але у фільмі майже відсутні футуристичні гаджети. Це – дуже цікаве зміщення акцентів в мистецтві, яке тією чи іншою мірою торкається теми кіберпанку. При тому, що демонстрація технологій, особливо на початку фільму, видається дещо нав’язливо, в ньому немає пристроїв «заради них самих», які часто можна спостерігати у фантастичних фільмах, але які з точки зору здорового глузду є абсолютно непрактичними та існують тільки для яскравої картинки. Можна сказати, що автори «Анону» зробили ставку на ергономічність, а не на естетичність.

Дуже особливу антропологічну модель ми бачимо очима головного героя. Нам зараз важливо не тільки те, який він у фільми, а також те, яким він бачить світ. «Чим більше приховуєш, тим більше привертаєш уваги», – каже він. «Всі щось приховують». Його вустами до нас промовляє «Левіафан» Гоббса – щось надіндивідуальне, що тяжіє у своєму контролі і порядку до тотальності.

P. S. А тепер ми цьому Левіафану видали найпередовіші технології. Ласкаво просимо в 21 століття.
P. P. S. Стрічка «Анон» – чудовий приклад того, що в сучасному кінематографі продовжує з’являтись розумна фантастика, яка піднімає важливі та актуальні питання. Щоправда, стрімкий розвиток технологій призводить до того, що зазор між реальним і фантастичним невпинно зменшується.

Автор: Кирило Латишев

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *