«Дитина Розмарі» як вирок майбутньому

В 1967 році на полицях книжкових магазинів Америки з’явилася книга Айри Левіна «Дитина Розмарі», містично-драматична історія, що розгортається на сторінках книги сколихнула уми американців, книга стала бестселером, а захопливий сюжет взялася екранізувати одна з найвідоміших кіностудій світу Paramount Pictures.

Продюсер кіностудії Роберт Еванс відстояв режисерське крісло для молодого та амбітного Романа Поланскі. На той час Поланскі випустив чотири успішні повнометражні картини в Європі: «Ніж у воді», «Бал  вампірів», «Тупик», «Відраза», на черзі було підкорення Голлівуду.

За сюжетом, молоде подружжя Розмарі та Гай Вудхауси переїжджають у нову, простору квартиру в самому центрі Нью-Йорка. Гай, у виконанні Джона Кассаветіса, – актор-початківець, він знімається на телебаченні та працює на радіо. Розмарі – Мія Ферроу – його чарівна, тендітна дружина, що займається оздобленням і турботою про родинне гніздечко. Одного дня пара знайомиться зі своїми сусідам – Міні та Романом Каставетами: нав’язливими та надокучливими старими, відтоді в житті Розмарі починають згущатися фарби: вагітність, дивна та відсторонена поведінка чоловіка, переживання за життя майбутньої дитини, стрімко зростаюча тривога через відчуття зла та небезпеки зовсім поруч та неспроможність розгледіти їх джерело. Розмарі абсолютно не контролює те, що відбувається в її житті, вона слідує безглуздим та абсурдним порадам і настановам доктора, чоловіка, сусідів, вона не в силі прийняти рішення самостійно. Згодом виявиться, що сусіди Розмарі – члени окультної організації, вони спокусили Гая, пообіцявши йому славу та успіх в обмін на тіло його дружини, смертної жінки, яка мала стати матір’ю майбутнього дитя Сатани.

Роман Поланскі зняв фільм жаху та не використав жоден із вульгарних прийомів залякування, головний метод Поланскі – саспенс-сцени, завдяки яким глядач знаходиться у «підвішеному стані» нервового очікування, талановитий оператор Вільям Фрейкер допоміг режисеру в створенні цього ефекту. Він настільки майстерно виконав свою роботу, що глядача впродовж усього фільму не полишає враження, що реальність картини продовжується і поза межами камери. Одним з основних прийомів для створення атмосфери саспенсу є зйомка довгими кадрами, кульмінаційна сцена картини – розмова Розмарі з доктором у телефонній будці була знята одним чотирихвилинним кадром. Також Поланскі використовує не дуже популярну на той час у Голівуді зйомку ручною камерою, яка дозволяє додати подіям динаміки, спровокувати ефект присутності та передати тривожний настрій.

Роман Поланскі виправдав довіру кіностудії: він створив гарну, хвилюючу, новаторську та касову стрічку. «Дитина Розмарі» поклала початок новому етапу в голлівудському кіно, під впливом цієї картини з’явилися «Омен», «Чужий», «Екзорцист». Глядачі були вражені відвертістю режисера, його здатністю провокувати, нагнітати та кидати виклик реальності. Кіно стурбувало громадськість, продюсери картини отримували сотні листів із погрозами та наріканнями на адресу режисера та знімальної групи.

Можливо, глядачів вразило саме те, що Поланскі цим фільмом створив певного роду дзеркало, що відображає зовсім несимпатичний стан речей. Якщо придивитись до картини не буквально, а символічно, можна собі уявити, що члени окультної групи, яких Поланскі зображає неприємними людьми похилого віку, є метафорою до попередніх поколінь з їх віджитими ідеалами, їх образи несуть у собі щось затхле, деструктивне, бридке та майже мертве.

Художник-декоратор картини Річард Спілберг влучно підкреслює це атмосферою житла родини Каставетів: стіни їх квартири наче чинять пресинг на Розмарі, все їх помешкання переповнене старим мотлохом, антикваріатом, килимами та важкими гардинами. Натомість Розмарі може уособлювати собою сучасність з її легковажністю, наївністю та інфантильністю.

Розмарі Вудхаус не знає, що таке бути суб’єктом, вона повністю підкорюється зовнішнім обставинам, її візуальний образ – коротенькі спідниці, сукні із рюшами, миле обличчя та довірливий погляд Мії Ферроу надзвичайно вдало викривають хворобу сучасного світу – інфантильність. І той трагічний вплив напівмертвих переконань губить сучасність, робить її неспроможною завагітніти власними ідеями та смислами. Доля Розмарі – породити Антихриста, який за пророцтвами має з’явитися в час, коли світ почне хитатися в своїх основах, в останні його години, коли сонце почне відходити за горизонт.

Тож, напевно, фільм лякає так сильно тому, що апелює до наших несвідомих страхів, він віддзеркалює слабкість, безвідповідальність та безплідність сучасності, а найстрашніше – він дає зрозуміти, що шансів на майбутнє немає.

Автор: Олександра Чепьолкіна

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *