Книга дня: «Біси» Федора Достоєвського

Про що думав Федір Достоєвський зимою 1850 року, стоячи на Семенівському плацу за лічені хвилини до розстрілу? Переосмислював свої погляди, жахався тому факту, що за читання заборонених книг в таємному гуртку людину можуть засудити до страти, жахався самого усвідомлення того, що зараз він помре? Чи залишався впевненим в тому, що соціалістичні ідеї правильні, а до відмови від них прийде згодом на каторзі, якою і замінять несправжній розстріл? Питання цікаве, над ним можна розмірковувати довго, що є безумовно справою корисною, але, на жаль або на щастя, справою без можливості в точності реконструювати вир думок російського письменника за мить до смерті, точніше за мить до не-смерті. Зрозуміло одне – день, коли Достоєвського мало не розстріляли, вплинув на його життя, світогляд і творчість надзвичайно сильно. Через 20 з лишком років він напише роман «Біси», в якому вже з консервативних позицій спробує розкрити суть російського нігілізму, в результаті з’ясувавши, що російський нігілізм, власне, і є самим російським повсякденням. Один з персонажів роману водночас трагічно і захоплено стверджує, що «в Росії можна все!».

В 1869 році в Москві вбивають студента Івана Івановича Іванова. Слідство з’ясовує, що його вбили члени таємного гуртка на чолі з Сергієм Нечаєвим. В організації стався розкол через розбіжності в поглядах на діяльність гуртка. Іванов не погодився з Нечаєвим в рішенні розклеїти листівки, пов’язані зі студентськими протестами, в Петровській академії, розцінюючи це як провокацію. Нечаєв звинуватив Іванова в зраді, гурток вирішив, що є ймовірність того, що Іванов здасть їх владі, і 21 листопада 1869 року Іванова вбивають. Достоєвський в цей момент знаходиться в Дрездені і дізнається про цю подію від брата своєї дружини, який приїхав до них в гості. Це вбивство та загалом феномен існування подібних таємних гуртків, також і власні роздуми про духовний та політичний стан Російської імперії, підводять Достоєвського до написання роману «Біси».

Одним з головних питань на початку написання книги для Достоєвського був феномен політичного вбивства, дослідження того, що штовхає людину на вбивство інколи навіть своїх однодумців.

Достоєвський в «Бісах» і зображає діяльність схожого на нечаєвський гуртка, який діє в одному з російський невеликих міст. Мета цього гуртка – зруйнування всіх традиційних основ суспільства. Революція, побудова соціалістичного суспільства, якісь фундаментальні зміни саме політичного устрою імперії – все це не відповідає в повній мірі тим бажанням, які в романі Достоєвського керують нігілістами. Вони тому й нігілісти, що для них будь-які ідеалістичні пориви є абсолютно чужими і незрозумілими. Людина, яка, наприклад, виступає за соціальну рівність, апріорі не може бути нігілістом, адже ставить для себе певну мету, втілену в ідеалі «справедливого» суспільства. Відмовляючись від принципів одного, наприклад, політичного устрою, вона ставить цінності іншої суспільної формації для себе як істинні, якими б вони не були. Натомість Шигальов в романі, стисло переповідаючи зміст свого списаного дрібним почерком зошита, закликає не до якогось прориву в надлюдське (що як ідея прослідковувалась у інших лівих революціонерів – ранніх більшовиків), а до зрівняння людства шляхом зведення всіх до примітивного, дегенеративного стану. Бог, віра, сім’я, людська гідність – від всього цього треба відмовитись, це необхідно знищити і забути. Саме цими ідеями і одержима частина персонажів книги на чолі з молодшим Верховенським. Чіткого плану, що робити після цього зруйнування усього в них немає і не може бути. Ці біси знаходяться у вимірі своєрідного колективного нігілізму.

Але є й інший вимір нігілізму, який Достоєвський знаходить вже під час написання частини роману. Це нігілізм індивідуальний. Для того, щоб зобразити його, розкрити максимально глибоко, наскільки це взагалі можливо, Достоєвський і вводить в книгу персонажа Ставрогіна. Ставрогін, знаходячись у вирі діяльності нігілізму колективного, зображеного у вигляді організації Петра Верховенського, насправді заглиблений у нігілізм індивідуальний. Ідеї соціалістичних трансформацій цікавлять його незрівнянно менше, ніж трансформації власні. Ставрогін неначе намагається дізнатись на власному досвіді, чи є якась межа падіння людини, точка, нижче якої опуститися неможливо. На початку дивні, але досить нешкідливі витівки, переростають у вчинки жахливі і аморальні. Саме через опис одного з них роман Достоєвського було цензуровано, видавець просто відмовився друкувати частину книги – розділ «У Тихона» було надруковано набагато пізніше. Без прочитання цього розділу неможливо повністю побачити трагедію Ставрогіна, який одержимий бажанням сягнути дна.

Точно такий же індивідуальний нігілізм вражає і Кирилова, одержимість якого полягає в намаганнях обґрунтувати необхідність самогубства як єдиного шансу здолати ідею Бога, ставши богом самим. Його мало цікавить зовнішній світ, події, які відбуваються в місті, він згоден взяти на себе відповідальність за будь-який злочин, адже для нього це нічого не змінює. Він зосереджений лише на собі і на Бозі, точніше на Його відсутності.

Кирилов стверджує, що, якщо Бога немає, то він сам є богом. Якщо Бог є, то вся воля є Його, а якщо Бога немає, то вся воля – Кирилова. Проявити цю волю, на думку Кирилова, можливо тільки вчинивши самогубство. Парадоксально, але здається, що Кирилов абсолютно точно знає, не просто вірить, а саме знає, що насправді Бог є.

Надзвичайно цікавою фігурою є і Шатов. Він не є нігілістом першого чи другого типу, знаходячись в стані пошуку необхідної для його існування надідеї. Розчарувавшись в діяльності гуртка нігілістів, він приходить до думки про «богообраність» російського народу,  про необхідність вчинення народом великих звершень, участі в долі світу. Заради цієї ідеї він навіть обіцяє обов’язково повірити в Бога. Саме в такій послідовності. З однієї одержимості Шатов фактично потрапляє в іншу.

Всіх цих людей оточують інші біси – звичайні люди, кожен з яких також одержимий. Більшість одержима індиферентним відношенням до життя і ключовими питаннями людства – Бог і людина, сенс життя, істина. Недарма в романі декілька разів цитується біблійний вірш з книги Одкровення:

«І ангелові Лаодикійської Церкви напиши: так говорить Амінь, свідок вірний і істинний, початок створіння Божого: знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх. Бо ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий».

Виявляється, що біси ввійшли не тільки в нігілістів, але навіть звичайні пересічні люди так само одержимі, просто іншими бісами. При певному прочитанні цього біблійного вірша, можна припустити, що Ставрогін, будучи «холодним», знаходячись з християнської точки зору за межами спасіння через свої великі гріхи, виявляється ближчим до можливості приходу до віри в Бога, ніж звичайні, інколи номінально віруючі люди.

В цьому можливо і полягає головна ідея всієї творчості Достоєвського – прийти до Бога можливо лише знаходячись або в стані близькому до смерті (як сам Достоєвський під час підготування його розстрілу), або в стані морального падіння. Наблизитись до пізнання Бога може лише той, хто колись його відторгнув. В цьому контексті Достоєвський є одним з предтеч філософського напряму, який сформувався в ХХ столітті і отримав назву екзистенціалізм.

Релігійний мотив в романі насправді є провідним. Роман, який спочатку задумувався фактично як антинігілістичний памфлет (Достоєвський в листах про «Бісів» говорить, що пише не просто роман, а саме політичне висловлювання), в результаті став надзвичайно глибоким дослідженням людської душі, пошуку Бога (інколи навіть там, де, здається, Його не може бути взагалі), падіння, взагалі меж моралі і можливостей ці межі здолати. Достоєвський, який їхав на каторгу соціалістом, а повернувся віруючою людиною, православним християнином, зображає хід думок одержимих різними ідеями персонажів, читаючи які виникає питання: чи Достоєвський був настільки тонким психологом, знавцем людського нутра, який бачив оточуючих наскрізь, міг визначити мотиви людини, просто поглянувши на неї, або він сам в той чи інший момент життя розмірковував так, як його персонажі? Інакше просто не можливо пояснити той рівень відповідності розмірковувань персонажів книги реальним людським переживанням.

Достоєвський не дає якогось чітко прописаного рецепту від одержимості. Напевно, одержимі всі, і справою кожного є цю одержимість подолати. І де взагалі в романі сам Достоєвський? Чиїми вустами він мовить? Оповідача, всіх персонажів по трохи, або самою історією, яка відбувається на сторінках роману? Хтось може стверджувати, що Достоєвський в антинігілістичному творі виводить нігілізм, атеїзм передостанньою й необхідною сходинкою до віри в Бога. Інші – що роман є пророцтвом, застереженням, видінням майбутніх жахів, що сталися в ХХ столітті, коли шигальови в різних частинах світу намагались зрівняти людство комуністичною лінійкою, суть якої – голод, концтабори, смерть. Почасти, праві будуть і перші і другі. Але глибини, тем для роздумів, причин для болючого, але настільки необхідного копання в самому собі, цей роман дає набагато більше, ніж ми ще встигли осмислити.

Автор: Валентин Дзюбенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *