Виникнення та становлення національної філософії у Норвегії

Серед скандинавів важко знайти мислителів світового значення. Одиничним винятком може бути лише Серен К’єркегор. Тому дослідження, наприклад, норвезької національної філософії постало як складне завдання, яке потребує ґрунтовного підходу до вивчення джерел культури та історії країни. Виникнення і розвиток норвезької філософії тісно пов’язані зі стрімким рухом національної думки у Норвегії, що становить її невід’ємну частину. Вагомим фактом тут є те, що в цій країні, на відміну від її скандинавських сусідів, Данії та Швеції, не склалося з національною філософською школою. Це зумовлено певними історичними причинами існування та розвитку норвезького народу – пізнім формуванням національної свідомості, елітарної культури та освітніх центрів, тому ідеологічні потреби задовольнялися континентальними філософськими системами з багатого європейського арсеналу. Нині почали з’являтися переклади праць норвезьких філософів українською мовою, наприклад Ю. Годнера А. Несса, Л. Свендесена та інших.

Слід брати до уваги, що Норвегія до початку XIX ст. (до 1814р.) політично перебувала у складі Данії, а потім у першій половині XІX cт. відійшла до Швеції (аж до 7 червня 1905 р. – день проголошення незалежності королівства Норвегія), і тому логічно, що розвиток норвезької філософії у цей період, як і розвиток культури у Норвегії, загалом, тісно пов’язаний з розвитком данської та шведської філософії. Певні інтенції філософської саморефлексії виникають ще у середині XVIII ст. у зв’язку з формуванням норвезької нації і появою національно налаштованих прошарків населення, яке, з одного боку, злилося з розвитком просвітництва, а з іншого – із релігійно-політичним життям та ідеями норвезького лютеранства. Для становлення норвезької філософії важливим був той факт, що ідеологія національної еліти у другій половині XVIII ст. об’єднувала лютеранську ортодоксію з націоналізмом [1, c. 39]. Ось чому просвітництво і прийдешні з ним елементи філософії не мали істотного впливу ні на розвиток суспільно-політичного життя у Норвегії, ні на норвезьку філософію зокрема.

Перший дансько-норвезький просвітитель Л. Хольберга (1684-1754), відомий як критик лютеранства, свого часу не знайшов належної підтримки і не мав послідовників. Двоє інших норвезьких просвітителів і досить боязких популяризаторів філософії Лейбніца – Ю. Е. Гуннерус (1718-73) і Г. Шеннінг (1722-80) – навіть не наважувалися вступати, подібно Хольбергу, у відкриту боротьбу з пієтизмом. Першу спробу еклектично зв’язати воєдино раціоналізм енциклопедистів і романтичну філософію Ж. Ж. Руссо зробив К. Брейнман-Туллін (1728-1765). Однак про виникнення самостійної норвезької філософії не могло бути ще мови, оскільки всі попередні мислителі писали данською та не виокремлювали себе як норвезьких просвітителів [1, c. 46]. Тільки після революції 1789 р. у Франції, і особливо під час наполеонівських війн, що мали вирішальний вплив на зміну зовнішнього і внутрішнього становища Норвегії, відбулася своєрідна кристалізація національної ідеології, носієм якої стало норвезьке селянство, що претендувало на роль провідника у національному русі. Ця ідеологія набула форми націоналістичного та релігійно-містичного вчення, засновником якого став Ханс Нільсен Хауге (1771-1824). Хаугеанство було спрямоване, з одного боку, проти лицемірства і снобізму послідовників пієтизму, а з іншого – проти просвітницького раціоналізму і матеріалізму. Воно претендувало на роль «істинно норвезької» ідеології, що протистоїть усьому чужоземному. Джерелом хаугеанства був культ патріархальності укладу норвезької християнської громади, поєднаний з утопічними ідеями Томаса Мора і анабаптистів [2, c. 67]. Хаугеанство у власне соціальному вимірі відіграло прогресивну роль, оскільки воно теоретично обґрунтовувало боротьбу норвезького селянства проти іноземного чиновництва. Однак хаугеанці ідеалізували застійні явища розвитку, ревно відстоювали націоналізм, і закономірним стало те, що норвезький ізоляціонізм протистояв виникненню на початку XIX ст. у Данії та Швеції ідеології скандинавізму, тобто прагненню політичної правлячої верхівки цих країн до єдності у сфері державності та культури.

Ймовірно небажання Норвегії вступати в Європейський Союз криється в ідеології хаугеанства, яка не могла зникнути зі свідомості більшості населення країни, яке до 1980-х років у своїй масі залишалося селянським.

Початком незалежної норвезької філософії можна вважати створення кафедри філософії в університеті Осло. З початку XIX ст. (1811 р.) у Норвегії отримала розвиток і так звана шкільна, або навчальна філософія. Першим професійним філософом був Нільс Трешоу (1751 – 1833), який викладав у Копенгагені, а потім (1812 – 1814) в Осло. До списку його творів належать наступні праці: «Лекції з Кантівської філософії» (Forelsninger over den Kantiske philisophie, 1798), «Антропологія» («Anthropologie», 1803), «Філософський запит» («Philosophiske Forsog», 1805), «Моральність народів» («Moral for Folk og Stat», 1810), «Про природу філософії» («On the Nature of Phylosophy», 1811), «Елементи філософії історії» («Elements of the Phylosophy», 1811), «Про природу людини, зокрема з погляду духу» («Om den menneskelige Natur i sin Almindelighed», 1812), «Універсальна логіка» («Almindelig Logik», 1813), «Про соціалістичну державу» («Lovgivningsprinciper», 1820 – 1823), «Дух християнства» («Christendommens aand», 1828), «Про бога, світі ідей і світі почуттів» («Om Gud, ideeog sandseverdenen», 1831 – 1832) [2, c. 90-91].

На думку Нільса Трешоу, найважливішим предметом в межах філософії є антропологія, тому що вона включає в себе усі інші філософські дисципліни. Зокрема, «Елементи філософії історії» – наукова праця суто антропологічного характеру. У ній норвезький філософ розглядає походження людини з еволюціоністичної точки зору.

«Людина розвинулась не з чогось вищого, наприклад з божественної монади, а з певних нижчих умов, які зараз уже не зустрінеш у природі. Це очевидно з того, що вона не завжди могла чітко говорити чи прямо стояти, а також читати і писати. Первісний стан людини перебував у певних межах, тобто вона ніколи не була сама по собі – їй призначалося своє місце на шкалі творення, адже природа для кожного з предметів визначає паралельний шлях розвитку. Не все розвивається однаково. Так, розвиваючись у водному середовищі, людина набуває ознак  класичного акватичного типу, і на початкових етапах свого розвитку вона була скоріше моржем, аніж мавпою» [3, c. 67-68].

Подібні думки наштовхують на припущення, що норвезький філософ занадто пройнявся залежністю скандинавського населення від дарів моря, які дозволяли виживати його народу не одне століття. Історія індивідів – це історія видів. Людство має свої щаблі дитинства, юності, зрілості та старості з відповідними властивими ознаками та чеснотами. Але природа прямує до вдосконалення. Відповідно, на думку Нільса Трешоу, людство прогресує або еволюціонує.

Норвезький філософ поділяє думку, що закон не є довільним. Він ґрунтується на вічних непорушних засадах, що розуміли ще Гоббс, Спіноза, Гельвецій. Тож у націй, як і в окремих індивідів, є свої специфічні обов’язки. Ці обов’язки мають не негативний характер (у сенсі не завдати шкоди іншому), а позитивний, і полягають у впровадженні певних благих засад. Деякі з них є очевидними. Так, якщо в якийсь момент принцип егоїзму збігається з принципом вищої моралі, то це більше схоже на випадковість. Приміром, одним із таких національних обов’язків є любов до свободи, що завжди йде пліч-о-пліч із силою та гордістю за цю силу [5, c.60].

Нільс Трешоу визнає давню класифікацію людських чеснот (мудрість, мужність, справедливість та помірність), але вважає, що в наш час вона стане більш актуальною, якщо її розглядати окремо у спектрі обов’язків перед самим собою і також як обов’язки перед сусідом та обов’язки перед Творцем. Моральність коріниться в розумі та є найвищою засадою розвитку як індивіда, так і нації. Індивіди смертні, тому в них виникає потреба у релігії, щоб мати віру в безсмертне існування.

Нація ж безсмертна лише певним чином, а не абсолютно, тому вона теж потребує релігії, де Богом буде держава.

Національна мораль є відносною. Вона визначається характером нації, а той, у свою чергу, багатьма критеріями, а саме: мовою, локацією, кліматом тощо. Однак однією з важливих рис нації є її егоїстичність чи не егоїстичність. Наприклад, комерція або завоювання свідчать про егоїстичну і низьку моральність нації. Що стосується не егоїстичних видів моралі, то більшість із них вже не існує, а деякі можна знайти лише на віддалених ізольованих островах. Однак мораль нації не є чимось статичним, вона набуває то кращого, то гіршого характеру через контроль над нею (уряд, релігія, освіта) та безконтрольність (революції, завоювання агресором). Варто зауважити, що, на думку Нільса Трешоу, егоїзм не є природним станом людини. Він розвивається внаслідок тиску потреб, як необхідність в існуванні, жага насолоди та жага до влади. Всупереч цим потребам виникають альтруїстичні ідеї, зокрема ідея справедливості, доброзичливості та релігійна віра.

Що ж стосується національного егоїзму, то найбільш радикальним його результатом є війна. Вона виникає з двох причин: по-перше, через усвідомлення того, що власна нація є принципово найвищою необхідністю; по-друге, через перебільшення ідеї необхідності самозахисту [4, c. 45]. Оскільки ж націям не так просто переладнати та реорганізувати свою країну, так само як індивідам свою власність (наприклад, помешкання), то права та обов’язки націй та індивідів не завжди збігаються. 

Також Нільс Трешоу був популяризатором емпіризму Локка та етики Канта. Його робота «Про людську природу» (N. Treschow  «Om den menneskelige natur i almindelighed, isaer dens aandelige side», 1812) поклала початок експериментальній психології у Норвегії. Однак його філософські напрацювання викликали різку критику з боку лютеранських теологів, які виступили противниками розповсюдження у Норвегії світської філософії [2, c.112].

Відповідно, якщо відслідковувати оригінальність національної думки норвезької філософії, однозначно варто починати з дослідження творчої спадщини Ханса Нільсена Хауге і Нільса Трешоу. Можливо, осмислення їхніх ідей зможуть дати глибший аналіз та оцінку політичної моделі дипломатичних відносин Норвегії з іншими державами Європейського континенту. Для цього потрібно зауважити, що цей процес пізнання, який буде впливати і на самопізнання себе як частини європейської спільноти, буде дуже нелегким.

  1. Aall, A., Filosofien i Norden.Till oplysning om den nyere taenknings og videnskaps historie i Sverige og Finland, Danmark og Norge, 1999
  2. Aall, Α., Psykologiens historie i Norge, Kra, 1911 Videnskapsselskapets skrifter. Hist. Filos, Klasse. 1911, No 3.
  3. Die norwegische Philosophie Ueberweg Fr., Grundriss der Geschichte der Philosophie, 1928.
  4. Friedrichsen Α., Die Theologie Norwegens,: Ekklesia, Bd 2, Gotha.
  5. Fink-Jensen, Morten. Medicine, Natural Philosophy, and the Influence of Melanchthon in Reformation Denmark and Norway //Bulletin of the History of Medicine. Volume 80, Number 3, 2006.

Автор: Віталій Щепанський 

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *