Містичний «невимовний» жах Говарда Філіпса Лавкрафта

Як можна артикулювати речі та явища, що виходять за межі нашого сприйняття? Мова обмежує можливий функціонал нашого образного мислення, проте й дозволяє дати принаймні найменше уявлення з наявного осяжного світу щодо речей, які йому не належать. 

У своїх творах майстер американського жанру хоррор незмінно вдається до опису «невимовного жаху», що не рідко втілюється в різних створіннях з інших світів або часів, деколи стосується небачених явищ, як-то переселення душ, одержимість, змінені стани свідомості тощо.

Нелінійний наратив виступає допоміжним засобом для підсилення ефекту «невимовного жаху». Чіткого ж антагоніста в творах Лавкрафта зазвичай немає, адже цю роль займає деяка хтонічна сила, якій неможливо протистояти.

Що цікаво, Лавкрафт усіляко намагався піти від християнських конотацій, аби відобразити дріб’язковість ролі людських переконань і забобонів, утім, це йому вдалося не в повній мірі. Прибираючи християнський поділ на «добро» і «зло», Лавкрафт усе лишає деякі атрибути, характерні західній людині.

Оповідь в одній із найвідоміших повістей автора, «У горах божевілля», йде від протагоніста, якому дивом вдалося вижити після наукової експедиції в Антарктиду. У згаданому творі Г. Ф. Лавкрафт вдається до опису істот позаземного походження, проте наділяє їх деякими суто людськими характеристиками.

Передовсім, ці істоти, Древні, ховають у землю свого «друга», відтак, мають певну сакральну традицію щодо матеріального втілення істоти та цінність цілісності тіла після смерті. Не менш цікавим видається, що ці істоти мають чітку лінійну модель історії, яку автор виносить у концепцію «цивілізації», що проходила «занепади» та «розквіти», а також матеріальну культуру, в якій виняткову роль історії грав одиничний випадок і «новизна», а не співвіднесення з абсолютом і повторення дій героя міфу. Що стосується фізичних даних «інших», то інтерес викликає опис Древніх як істот теплокровних, тобто таких, що потребують підтримання сталої температури тіла.

«Невимовний» жах можна зрівняти з «mysterium tremendum» феноменолога релігії Рудольфа Отто, адже при зіткненні з істотами хтонічного, позаземного походження, людина переживає свого роду релігійний досвід. Цей досвід у творах Лавкрафта має чітку структуру: спершу головний герой відчуває глибокий шок і жах, далі відчуває величність цих істот, а щодо себе – дріб’язковість, другорядність, малозначимість, після чого усвідомлює незрозумілу присутність сили нематеріального порядку, насамкінець – герой розуміє таємничість і принципову незбагненність цієї істоти чи явища. Страх, який відчуває людина при прочитанні хоррорів Лавкрафта, відкриває в людині забуті відчуття власної нікчемності перед «іншим», принципово непізнаваним. Жах ховається не лише в цій принциповій непізнаваності, а й у власній безсилості перед «іншим», коли неможливість контакту та порозуміння ставлять перед людиною невирішуване питання – «що з цим робити?»

Переконаність у власній винятковості, виключному антропоцентризмі, повальному раціоналізмі виховала західну людину та позбавила її можливості бачити та вірити в надприродне, в те, що виходить за межі «відкритого» світу. Водночас це зробило людину беззахисною перед багатьма викликами, які можуть постати внаслідок зіткнення з чимось «іншим».

Лавкрафтіанський жах розкриває важливий сюжет повстання творіння проти творця, що розкривається в протистоянні шоґґотів і Древніх в «У горах божевілля», унаслідок якого істоти з протоплазми та зачатками інтелекту знищують Древніх і їх культуру. Цікаво, що ці істоти мали досить примітивну природу, були створені для виконання примітивних механічних задач, що з часом призвело до засилля ліні та збіднішання розуму та навичок самих Древніх, як наслідок – цивілізація Древніх значною мірою деградувала та втратила більшість технологій. Цей сюжет доволі чутливий і для нашого часу, коли людство зайняте створенням штучного інтелекту, що буде здатен виконувати частину задач людства. Проте чи не створює людство тим самим собі власного вбивцю, як це відбулося в цивілізації високорозвинених Древніх?

Також лавкрафтіанський жах певною мірою критикує сучасну для автора цивілізацію, що прагне до технологічного, інструментального пізнання світу, не проблематизуючи та не припускаючи зіткнення з іншими носіями самосвідомості. При тому, що незрозуміле може бути сховане як у малодосліджених куточках Всесвіту, так і у віддалених точках міст. Саме тому Лавкрафт у більшості своїх творів апелює до людської обмеженості та самовпевненості, стаючи провидцем можливих проблем і закликає до самотерапії людства, поки не стало запізно.

Водночас, читаючи Лавкрафта, видається, що мова виступає як завіса для невимовного. Немовби певний запобіжник для вбереження людини від жахів, які затаїлися в темних закутках нашого світу, та які людині ще зарано знати та не варто прагнути їх відкиттю.

Автор: Анна Клокун

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *