До питання свободи

Питання нігілізму сьогодні є одною з ключових проблем філософії та буття людини. Як концепт, нігілізм нерозривно пов’язаний з поняттям Ніщо. Останнє бентежить світлі уми вже сотні й сотні років, особливо активно – починаючи з ХІХ ст. Але звідки у людини така незрозуміла тяга до Ніщо? Де і коли нігілізм починає свою генезу, пожираючи взамін душу людську? Що з цим, врешті-решт, робити? Для усвідомлення цих фундаментальних моментів варто звернутись, на нашу думку, до витоків всього сущого на прикладі біблейського міфу про створення світу.

Бог створив людину по образу і подобі своїй. У цій тезі містяться дві найсильніші антропоформуючі для людини речі. Перша з них лежить на поверхні: «по образу і подобі своїй». Це означає, що Бог зробив людину особистістю, наділив її свободою волі та можливістю обирати. Але більш важливим, на мою думку, є феномен створення людини із Ніщо, ex nihilo. В «Очерках русского нигилизма» П. А. Сапронова підкреслюється, зокрема, цей момент, коли чисте «ні» стає чистим «так». Своїм буттям людина завдячує, по великому рахунку, в рівній мірі Ніщо і Богу, який актуалізує цю потенцію Ніщо, неначе піднімаючи пісок з дна бездонного озера на поверхню. Так, зазначає Сапронов: «Людина – нігіліст за походженням».

Але повернімось до «образу і подоби». В поле нашого зору потрапляє така ж фундаментальна категорія, як момент наявності вибору. Творець наказує не чіпати плодів з дерева пізнання добра і зла, аргументуючи тим, що «в той же день смертю помреш». Натомість, змій-спокуситель каже зовсім протилежне: «І знає Бог, що в день, який ви вкусите їх, відкриються очі ваші й будете ви як боги, які знають добро та зло».

І будете ви як боги… Здається, що змій пропонує вибір першим Людям. Але насправді вибору, як такого, не існувало. Бог і так ходив між людьми в саду, і вони за замовчуванням були в повноті єдності з Богом. Вибір в даному випадку ілюзорний: обманутий сам хотів стати оманутим. Так що ж тоді змусило Адама та Єву скоїти гріхопадіння? Можливо, це та сама первісна тяга до Ніщо, можливо, – щось ще більш ґрунтовне, недосяжне для нашого розуміння. Відповідь розмивається в колах на воді того самого озера. Але, все ж таки, дещо ми можемо знати напевне.

Люди ослухались Бога, протестуючи проти свого тварного буття за принципом «закони для того, аби їх порушувати». Це і є людське-надто-людське в людині, що і робить її самою собою. Перші люди заявили свавілля найвищого порядку, відвернувшись від Бога, обравши Ніщо і утвердивши себе остаточно як людей. Інакше, напевно, й бути не могло.

Чудове відображення цих умонастроїв можна знайти на прикладі героя Кіріллова роману «Біси» Ф. М. Достоєвсього як представника найрадикальнішого нігілізму:

«Но я заявляю своеволие, я обязан уверовать что не верую. Я начну, и кончу, и дверь отворю… Я три года искал атрибут божества моего и нашел: атрибут божества моего — Своеволие… Ибо если бога нет, то я — бог».

Кіріллов, ставши богом, обирає не обирати. Це невідворотний наслідок свободи волі. Сюжет цей повторюється знову і знову, у кожній людині звершуючись заново, як «пунктуація» того вибору, що був зроблений (до чи в процесі) гріхопадіння.

Самогубство як вищий вияв свавілля – це межа нігілізму, здавалося б, далі у його сутність в принципі ніхто піти не може. Одразу схоплюється певна аналогія з концепцією С. К’єрк’єгора, але якщо там дійова особа – це лицар віри, який далі своєї віри зайти не може, то тут все діаметрально навпаки.

Тому кожна людина так чи інакше неодмінно вбиває в собі бога. Не за власним бажанням, ні. Цей вибір був зроблений давним-давно, і йде слідом за нею як людський-надто-людський атрибут. Нігілізм стоїть на передостанній сходинці, яка веде до чистої віри.

«Полный атеизм почтненней светского равнодушия. Совершенный атеист стоит на предпоследней ступеньке до совершеннейшей веры (там перешагнет ли ее, нет ли), а равнодушный никакой веры не имеет, только страх», – постулює ще один герой роману.

Тільки вбивши Бога і відродивши його заново у душі, можна спастись. Це неодмінно потрібно зробити, адже це і є той самий едемський вибір, що кожного разу повторюється знову і знову, коли виправляється прадавня помилка. Це і мав на увазі Ніцше, говорячи про вирішальний крок, який потрібно зробити бунтарському духу, суть якого в тому, щоб зробити стрибок від відкидання ідеалу до секуляризації ідеалу.

Цього не зрозуміли ні Кіріллов, який, по суті, заснував нову релігію, і «в бога верит пуще любого попа». Ні Мартін Іден – головний герой однойменного роману Дж. Лондона, свого роду еталон нігіліста в екосистемі світського байдужжя та мімікрії. Ні будь-хто інший.

Але тут постає питання. Яким чином можна відродити в собі Бога? Адже неможливо змусити себе повірити. Полюбити світ, в якому людина стоїть на багні, і, не маючи твердої основи під собою, ноги її роз’їжджаються. Питання надзвичайно складне, і, гадаємо, ніхто не в стані вирішити його універсально. Відповідь собі дає кожен із нас самотужки. І зробивши вибір, ми тим самим постулюємо і утверджуємо цінність обраного, наче той Мюнхаузен, який витягує себе за волосся з болота самотужки.

Говорячи про відродження Бога заново, мова йде не про якусь конкретну релігію, а про повернення ціннісних орієнтирів. Але ці цінності не можуть вичерпуватись на їх носії, адже людині так чи інакше потрібно опиратись на щось об’єктивне, щось таке, що не є нею самою. І, звісно, цінність не може існувати в іншій (смертній) людині, інакше крах буде знову неминучим, до того ж, навряд чи комусь вдасться пережити це двічі. Лише присвячуючи себе певній ідеї, людина продовжує себе у бутті. Вся цінність ідеї втілюється в об’єктивний світ у певній спільній справі, якій людина жертвує частинку себе. Кажучи про спільну справу, мова йде про Орден, про саму ідею ордену: угрупування певних людей за принципом спільного святого. Цей тип існування цінностей досить успішно практикувало людство впродовж своєї історії (тамплієри, ієзуїти, масони і т.д.). Саме цього не збагнув Мартін Іден. Того, що наступний крок після тотального індивідуазлізму (див. нігілізм) – це колективізм, в першу чергу духовний.

Але тут виникає ще одне, мабуть, останнє «але» в даному контексті. Долучаючись до ордену, людина приймає певні установки та цінності його членів, а це неминуче веде до певної втрати особистості: відтепер особистість реагує та піддає критиці певні речі так само, як і решта членів ордену. Тобто цілісна особистість розщеплюється та певною мірою розчиняється у загальному. І це дійсно так. Однак фундаментальна відмінність полягає у тому, що людина долучається до ордену за власним бажанням і актуалізує себе як особистість у вищій мірі тоді, коли відмовляється від неї заради всезагального блага. В цьому і полягає другий рівень свободи («свободи-для»), якщо дивитись на проблему очима Канта, або того ж Сартра.

Відкинути вседозволеність і обмежити свою особистість внаслідок вибору, того самого вибору – ось що таке свобода.

Автор: Олесь Кайданов

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *