Вчення Августина Блаженного про два гради

Якщо у творенні політичної та етнічної карти середньовіччя найбільшу участь прийняли варварські племена, що протягом століть просочувались на території Римської імперії, змішуючись із римським субстратом, підготовка ж ідейних стовпів майбутньої епохи може вважатися заслугою окремих діячів Пізньої Античності. Ледь не найвагоміший внесок у формування християнського світогляду, що побутуватиме у Західній Європі, був зроблений представником латинської патристики Августином Блаженним. Пройшовши досить довгий та тернистий шлях до навернення у християнство, він шукав якомога більш повної реалізації у прийнятій вірі. Християнізація Римської імперії вплинула й на трансформацію уявлень щодо граничних актів віри, якщо у часи гонінь таким вважалося прийняття мученицької смерті від ворогів істинного Бога, тепер же найвідданіші адепти християнства діяли в полі присвячення своїх життів служінню Творцю, що вилилося у розвиток чернецтва. Так і Августин до останніх днів свого життя обійматиме посаду єпископа північноафриканського міста Гіппон.

У полеміці із єретиками визрівала основа його вчення, в якому об’єдналися дві традиції: антична філософська та біблійна християнська. Наряду із найвідомішим твором «Сповідь», що розповідає про блукання майбутнього єпископа на шляху до віри, Августин є автором не менш визначного трактату «Про град Божий», у якому він викладає оригінальну концепцію про тісно переплетені у земній історії два гради-суспільства.

Надзвичайна важливість даної праці обумовлена двома причинами: по-перше, загальноприйнятим є визнання її першим зразком філософії історії, по-друге, августинівська концепція генези та відносин двох градів-суспільств є справжнім вступом до розуміння середньовічного універсуму.

Августин відтворює християнські уявлення про історію, даючи їй можливість вирватися поза межі класичної для античного світу циклічності. Відтепер нею опікується не богиня Ананке, до руху веретена якої був прикутий вічний оберт небесних тіл, своєю першістю богиня поступається місцем провидінню єдиного Бога. Перед нами постає історія лінеарна, що вміщена між двох катастрофічних подій – гріхопадінням людини та Страшним судом. Відправною точкою земної історії є первородний гріх, що є наріжним питанням християнської антропології, він надає історії й особливого характеру череди випробувань.

Випробовування, що послані одним, із легкістю перетворюються на кару для інших. Та вони вриваються у людські життя не внаслідок християнізації Римської імперії. І не варто язичникам, вважає Августин, звинувачувати християнство у падінні Риму під натиском готів, як найбільшому із лих, які коли-небудь спіткали Вічне місто та його мешканців. Починаючи трактат у дусі класичної апологетики, він руйнує язичницькі уявлення про минулу могутність імперії, як таку, що трималася на протекції численних богів. Ці боги були нічим іншим, як демонами, які вводили народ в оману протягом століть. Насправді, державі завжди покровительствував єдиний істинний Бог, навіть у часи, що передували християнізації.

Але чому ж тоді на долю імперії, де вже відбувся тріумф церкви, випадають такі катастрофи? Причина криється у первородному гріху, він є універсальним виправданням для такого стану справ. Скоївши даний злочин, перші люди прирекли увесь свій рід на існування із зіпсованою природою. І тепер самі відносини, що панують на землі, із їх недосконалістю та жорстокістю є покаранням за гріхопадіння Адама та Єви. Відмовившись від життя «згідно Бога», людина стала неповноцінною та постійно тяжіє до скоєння зла. Але все ж лишається єдиний шанс для спасіння душі – божа благодать. Проте, люди, що із її прийняттям долучаються до Граду Божого, повинні водночас розуміти, що, лікуючи таким чином власну душу, все ж марно шукати блаженного життя у земному світі. Воцаріння християнства із його чіткою телеологією не означає появу ідеї прогресу. Відстоюючи дану позицію, Августин навіть вступить у полеміку із хіліастами, котрі вірили у пришестя тисячолітнього земного царства на чолі з Христом, від якого очікували встановлення соціальної справедливості, що передувало би вознесінню на небо.

Для громадян Граду Божого історія із її негараздами слугує єдиній місії випробовування міцності їх віри та чеснот. Августин не заперечує, що під час пограбування готами Риму, безліч християн прийняли смерть, але він переконаний, що душу, яка вступила у спілкування із Богом, відвернувшись від недосконалого світу, це повинно тільки тішити, звісно, якщо вона була щира у своїй вірі. Водночас і спільнота спасених, і тих, для кого вже готуються пекельні муки, є визначеними від самого початку. Адже як Бог може бути всесильним, не будучи всезнаючим? Проте, Августин залишає місце і людській свободі волі, зробивши співвіднесення її із провидінням найскладнішим аспектом свого вчення.

Окрім всемогутності, християнський Бог зобов’язаний бути всеблагим, і масштабні потрясіння у земному світі не повинні похитнути людську віру у цій його рисі. До питань теодіцеї Августин ставиться з особливою прискіпливістю, акцентуючи увагу саме на наслідках складних часів. Велике гоніння християн римським імператором Діоклетіаном, наприклад, дозволило багатьом вірянам, прийнявши мученицьку смерть, продемонструвати свою відданість Творцю, слугуючи прикладом для наслідування. Часи гонінь лише згуртували церкву перед обличчям надзвичайних викликів, і недовго лишалося їй очікувати тріумфу.

Два гради, описаних Августином, хоча й знаходять своє найбільше втілення у відповідних інститутах: Земний Град – у державі, Божий Град – у церкві, – втім, не можуть бути повністю зведені до них. Вони є духовними об’єднаннями, в основі яких стоїть ціннісний вибір – два види любові, що різняться об’єктами своєї спрямованості та спонукають до певного способу відносин зі світом, чимось нагадуючи платонівське уявлення про життя «згідно думки» та доступне виключно філософам життя «згідно знання». І таке порівняння не є дивним, адже Августин, будучи достатньо обізнаним в ідеях античних філософів, відводив першість серед них саме Платону, який, на його думку, найбільше наблизився до християнських уявлень про світ та Бога.

Неінституціоналізований характер існування двох градів, приналежність до яких не залежить від мови та етнічного походження, вплинув і на новий підхід до написання історії Августином. Етноцентризм, класичний для античних істориків, поступився місцем претензіям на дійсну загальність. Латинський патрист намагається простежити паралелізм розвитку греко-римського та близькосхідного світу, зіставляючи відповідність років правлінь античних політиків із життям біблійних персонажів.

Початок двох градів Августин виводить від Каїна та Авеля, які були першими громадянами Земного та Божого градів відповідно. Держава, як найяскравіше втілення Земного Граду, розглядається Августином у спробах дослідити її сутність та роль. Тут знову доводиться повертатися до розгляду значення гріхопадіння. Держава, в основі якої стоять відносини панування-підкорення, що протирічать первозданній догріховній людській природі, сама володіє характером покарання. Вона підтримує цей тимчасовий земний порядок із його неодмінними атрибутами – насиллям, рабством, бідністю. Як Каїн та Авель уособлюють ворожість між двома типами градів-суспільств, так й інші два брати – Ромул та Рем – демонструють відносини розбрату, що панують у Земному Граді, чиїми супутниками до самого Страшного суду будуть злидні та війни. Громадяни цього граду, концентруючись на втіленні своїх потреб у виключно земних благах, неодмінно вступають у відносини конкуренції, наслідками якої є соціальна нерівність та ворожнеча.

Проте навіть найгірша держава слугує божому задуму. Августин сакралізує будь-яку владу та відносини, якими пронизаний даний інститут, спроби зміни ситуації тавруються як похідні від незнання істини. Адже на відміну від античних мислителів, які вважали, що найповніше людину розкриває її політична природа, Августин вбачає істинну реалізацію людини у індивідуальному спілкуванні із Богом. Тому, як душа панує над тілом, так і відносини людина-Бог переважають над спілкуванням людина-людина.

У своїй концепції держави Августин спирається на критику визначення, даного Цицероном, відповідно до якого «держава є справою народу», де народ є сукупністю людей, об’єднаних спільністю інтересів та згодою щодо права. Основою для цицеронівської держави було управління нею згідно справедливості, відхилення ж з цього шляху тягнуло за собою деградацію держави до правління шайки розбійників. Якщо погодитись із такими поглядами римського політика, вважає Августин, виявиться, що як Римська республіка, так і Римська імперія до часів імператора Константина являли собою саме такі розбійницькі групи, адже єдиною справедливістю та правом є такі, що сходять від істинного Бога. Проте держава все ж існувала, з цим важко не погодитись, Августин просто надає їй набагато простішого визначення «сукупності людей, об’єднаних тим, що вони люблять». Таким чином пізнання істинної справедливості не є необхідністю для існування держави, а лише маркером для розрізнення язичницьких та християнських її видів.

Саме зі справедливою християнською державою Августин моделює зразкові відносини церкви. Дані два інститути, як і відповідні форми спілкування, що стоять при них, існують паралельно, і будучи переплетеними, все ж не зливаються воєдино, хоча й переслідують зовсім різні цілі. Церква, розуміючи божий задум та визнаючи тимчасовість земного існування, освячує та цементує ті відносини панування-підкорення, що знаходяться в основі державного утворення, таким чином стоячи на захисті соціального статусу-кво. Раб повинен більше радіти своєму підкореному становищу відносно іншої людини, ніж можливості вільно грішити. Справедливий же володар, як і добрий голова сімейства, зобов’язаний піклуватися про добробут усіх своїх підлеглих, власним прикладом та авторитетом змушуючи їх прагнути блаженного життя та готуватися до нього. Так і сама держава повинна допомагати в зміцненні та охороні Граду Божого, боротись проти його ворогів та внутрішніх розколів як проти своїх.

Августина іноді вважають одним із провісників теократичних тенденцій західноєвропейського середньовіччя. Звісно, можна погодитись, що уявлення про примат духовного над тілесним та особлива роль Граду Божого, не могли не вплинути на усвідомлення своєї виключності церквою, що підсилювалося амбіціями деяких римських пап, як-от Григорія VII та Інокентія ІІІ, та політикою, спрямованою на отримання політичної влади, розпочатої ще фальсифікацією документа, відомого під назвою «Дар Константина». Однак, у самому тексті трактату гіппонського єпископа неможливо віднайти заклики до побудови певної владної ієрархії двох градів чи зрощення світської та духовної влади в одній формі правління. Навпаки, Августин творить рецепт їх незалежного існування, хоча і базованого на взаємодопомозі, яке повинно було б вести людське суспільство через земну історію до її завершення, представленого Страшним судом.

Автор: Іван Калюга 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *