Україна та великодержавність: теорія

Цікаво, що з трьох антропологічних первнів – трипільського, еллінського й готичного – геополітик та ідеолог націоналізму Юрій Липа саме готичному началу відводить мало не вирішальну роль у формуванні української державності — як північно-західному віянню, що вніс істотні зміни в усталений віками ансамбль південних впливів, за 300 років увійшовши в плоть і кров місцевої культури («бо де ж поділася головна маса остготів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців?»). Ці зміни торкнулися тих сфер, у яких готський первень виявляв найбільший хист: до формування військових федерацій та укладання непорушних угод. Приписуючи остроготам не тільки зведення імперії, що об’єднала протоукраїнські племена (і вперше сполучила  материкові землі майбутньої України та Кримський півострів у рамках єдиного державного утворення), а й імовірне заснування Києва, в царині соціальної організації Липа ставив їм у заслугу прищеплення «трипільцям» уявлення про ієрархію й патріархальну революцію.

Юрій Липа

Розцінюючи такі синтези як безумовний позитив, що збагатив український антропологічний тип, Липа підважує абстракцію слов’янства, яке нерідко зводять до «трипільської» ментальності, жорстко протиставляючи її «германській» як чужій. Відмінність між двома культурними світами, добре знаними з творів мистецтва, Липа зберігає, однак у межах єдиного українського етнотипу. Більше того, на його думку, в нещодавній історії України різниця духовно-«расових» потенціалів проявилася не просто в культурологічній площині, а в протиборстві двох версій державності — щоправда, не трипільської, а еллінської та готичної. Хоча випадки нехтування етносом на користь служби «білому царю» з Московії Липа пояснює надміром готського начала в деяких «малоросів», наприклад, у Денікіна, він відзначає їхню маргінальність, натомість атакуючи значно поширеніше «романтичне» еллінство в особі українських «етнографів» та «ліриків». Причина зрозуміла: на відміну від готських «адміністраторів», які не тільки зіграли державотворчу роль, а й зберігають тяглість державної традиції на українських теренах на рівні національної самосвідомості та історіографії, еллінські «республіканці» починають відлік державності з розквіту етнографії в епоху романтизму й Котляревського. Становлення державності вони наївно розглядають як самоорганізацію спільнот унаслідок вільного волевиявлення та дискусій, що не може не позначитись на виживанні нації й держави за умов зовнішньої агресії.

Дмитро Донцов

Етнопсихологічні інтуїції Донцова досить схожі. У «Націоналізмі» цей помітний шанувальник «морфології культур» Освальда Шпенґлера  протиставляв західні «фаустівські» народи, до яких належать українці, східним «буддистським» (азійським, індуським), котрим чужий ідеал вольового перетворення світу й експансії. Проте справжній паралелізм з думками Липи можна знайти в класичній праці Донцова «Дух нашої давнини», на сторінках якої він доводить аксіому національного відродження та подолання політичної руїни: тільки рішучий «поворот до давнини», до «славних і великих Русів» (фраза з універсалу гетьмана Хмельницького) і викорінення «демомарксистських» ідеалів зі свідомості еліти та народу здатні вирішити проблеми сьогодення.

Донцов, як завжди, не скупиться на епітети: нова традиція варязької Русі, що втілює державництво, має покласти край «змужиченій», «холопській» манії «апостолів черні», «смердів» та «хуторян», що проповідують «вегетативний стиль життя», тобто народницької інтелігенції, яка спотворила істинний сенс аристократії. Не маючи нічого проти «селянської культури», етнографії й фольклору як таких, Донцов цитує слова Ортеги-і-Гассета про те, що селянськість є відзнакою суспільства без провідної верстви, яке намагається зробити з неї взірець для національної культури в цілому. Неважко здогадатися, що це відбувається коштом витіснення культури героїчної. В політичному плані таке суспільство кероване демагогами. Отже, якщо дилемою німецьких патріотів за умов кризи державності було «герої vs. ґендлярі», судячи з культової праці Вернера Зомбарта часів першої світової, то українські закликали націю зробити остаточний вибір між «героями» та «свинопасами». З вини народників за Україною фактично закріпився образ хуторянської держави без імперіальних й аристократичних традицій – на відміну від царської Росії.

Євген Маланюк

«Геокультуролог» і черговий український «шпенґлеріанець» Євген Маланюк у «Нарисах з історії нашої культури» рухається цілковито в руслі етнопсихологічних міркувань Донцова й Липи. Донцовське «провансальство» для Маланюка – це вироджене «еллінське» начало, культуротворчі виміри якого він сам цінив доволі високо і про яке йшлося у Липи. Однак зворотним боком надлишку «еллінства» в структурі української ментальності є брак первня, відповідального за мілітарні, державотворчі та організаційні здібності народу – «римського». Правову та адміністративну неусталеність держави в добу середньовіччя і споглядальну «примирливість» з обставинами (згадаймо «буддистські» народи Донцова) Маланюк пов’язував саме з тим, що нога римського легіонера не ступала далі Понтійського царства Митридата VІ. Втім, він виділяв три фактори, які зіграли на українських теренах роль «ерзац-Риму»: готський, варязький і візантійський. Племена антів, що постраждали від готичної навали, есеїст вважає українською протоісторією: справжню історію, на його думку, нам дало християнство, а «можливість матеріального творення історії — варязтво», зробивши хліборобу «військово-державницьку ін’єкцію» і таким чином прищепивши йому римське «почуття меча й держави». Водночас таке «щеплення» було відносно нетривалим, і в др. пол. ХІХ ст. «державницький інстинкт» народників був остаточно атрофований.

Юліян Вассиян

Недарма ідеолог українського націоналізму Юліян Вассиян у нарисі «Степовий сфінкс» також вважав, що саме в той період українці втратили якість «історичного народу» в розумінні Гегеля: «Україна XVIII і XIX ст. відступила з історичного кону і знизилася до села, сталася однорідною масою, етнографічним явищем, примітивом, фольклором». Творець української військової доктрини Михайло Колодзінський не голослівно покладав провину за невдачу визвольних змагань на пацифізм пізніших соціал-демократичних істориків та політичних лідерів (Грушевський, Петлюра, Винниченко).

Отже, в плані етнопсихології спроможність українців до державотворення, а отже, і до будівництва наднаціональних блоків залежить від наявності «римського» чи «германського» (готського і варязького) начал, чий слід у великодержавній історії Європи безперечний. Прямо перетинаючись з визнанням певного різновиду норманської теорії, цей висновок, однак, стосується передусім відновлення справжнього сенсу національної еліти та її державотворчого покликання у політичній теорії та практиці і категоріях престижу нинішнього українського суспільства – на зразок того, як це було у наших предків, «славних і великих Русів».

Автор — Олена Семеняка

Джерело: nackor

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *