Українське поетичне кіно

Щось дивовижне відбувалось в українському культурному житті в 60-70 роки ХХ століття. Талановиті режисери провокують Ренесанс національного кінематографу, народження нової епохи – українського поетичного кіно. Надихаючись картинами свого вчителя Олександра Довженка, нове покоління художників продовжує його традицію: вони створюють картини сповнені чуттєвих та яскравих образів, сам Довженко казав: «Я належу до табору поетичного».

Картиною, з якої все розпочалося, стала стрічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», що вийшла на екрани в 1964 році. Зрозуміло чому –  «Тіні забутих предків» являють собою чарівне поєднання емоційно забарвлених сцен, яскравих образів, колоритних персонажів, гуцульської душі та щирої любові. Незвичний підхід до знімального процесу, трепетне ставлення до культури та вроджена любов до прекрасного зробили Сергія Параджанова одним з класиків українського кіно, а його фільм –  шедеврами світового кінематографу.

Наступного року Юрій Іллєнко випускає свій дебютний фільм в якості режисера –  «Криниця для спраглих». Це щось небачене донині. Абстрактна, метафорична, майже німа кінострічка про сільське життя, з натяком на критику тогочасних цінностей та суспільства споживання. Кіноцензори підбирають гнівні формулювання для заборони, Параджанов на всю студію Довженка проголошує шедевральність картини та геній Іллєнка. Врешті-решт, фільм заборонили, всі примірники плівки було наказано знищити, працівники студії дивом врятували єдиний екземпляр, який було показано глядачам лише через 22 роки. Потім були «Вечір на Івана Купата» та «Білий птах з чорною ознакою», який так само було заборонено.

В 1968 році Леонід Осика знімає картину «Камінних хрест», де він доволі вільно екранізує однойменну новелу Василя Стефаника, переплітаючи її сюжет із іншою новелою автора «Злодій». Осика дуже метафорично розмірковує на тему смерті.

Говорячи про українське поетичне кіно, неможливо не згадати ще одне ім’я. Іван Миколайчук в буквальному сенсі був обличчям цієї епохи. Він виконав головні ролі в картинах Параджанова, Іллєнка, Осики та інших українських режисерів, він сам був поетом, він писав сценарії, займався музичним оформленням, картина Миколайчука «Вавилон ХХ» стала фактично фінальною крапкою в історії українського поетичного кіно.

 «Та, що входить в море», «Захар Беркут» Л.Осики, «Всупереч усьому» Ю.Іллєнка, «Совість» В.Денисенка, «Комісари», «Іду до тебе» М.Мащенка, «Пропала грамота» Б.Івченка, «Пізнай себе» Р.Сергієнка –  це і є українське поетичне, яскраве, образне кіно, яке відмовилося констатувати соціальний реалізм, яке відірвалося від буденності та проговорило до глядача красою своїх кадрів.

Автор: Олександра Чепьолкіна

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *