«Жовті жилети»: праві, ліві чи спонтанна маса?

«Правий популізм» – новий термін, що не сходить із заголовків найпопулярніших ліберальних медіа. Що в нього вкладається? І яким чином він пов’язаний із протестами «жовтих жилетів», які нещодавно сколихнули Францію та всю Європу?

Жовті жилети! Новини про розгортання подій прямо в центрі Парижу, надзвичайно схожих на дні революційного Майдану в Києві, сколихнули весь світ. Нічого такого столиця Франції не бачила з 1968-го року, а за рівнем впливу націоналістичних кіл – з 6 лютого 1934-го. Щоправда, якби стандарти світової журналістики відповідали вимогам висвітлення реальних подій, а не потребам ідеологізованого лобі, то ми почули б про них набагато раніше: перші тижні протесту проходили в режимі цілковитої тиші, про них рідко говорилося поза межами Франції. В українських ЗМІ – й поготів, жодної згадки, жодного натяку на революцію, що запалала прямо в серці ЄС. Fake news спершу ігнорують феномен. Коли він усе ж підіймається нагору, винесений на плечах реальних людей та їх реальних вчинків – намагаються підкорити його собі, або ж звалити всю провину на невигідні та дискредитовані сили.

З часом вся європейська спільнота була просто поставлена перед фактом часткової перемоги протестів у Франції, що отримали назву «руху жовтих жилетів». Найцікавіше в цих подіях те, що вони досі не закінчились і продовжують розгойдувати човен, у якому сидить президент країни – Емануель Макрон, та його прихильники.

Що за події відбулися в Парижі на початку зими 2018 року? Яке значення мають ці події для Франції та світу? Що це було – «цифрова жакерія», спонтанний народний бунт, згуртування антисистемних сил, чи звичайний протест водіїв проти підняття цін на паливо, який цілком випадково переріс у спробу державного перевороту та арештів близько двох тисяч осіб?

З чого все почалося

Рух «жовтих жилетів», попри масу нюансів, є надзвичайно симптоматичним явищем. Його варто ставити в один ряд із такими феноменами останніх років, як Брекзит, перемога Дональда Трампа на виборах у США та зростання впливу правих сил у парламентах європейських країн. По суті, ми знову побачили здатність корінних народів Заходу до спротиву, при чому в більш радикальній, «низовій» формі. Хоча тут не обійшлося й без участі радикальних антифа (традиційний для європейських міст «чорний блок», зі схильністю до бійок з поліцією і трощенням вітрин магазинів) та простих пересічних громадян, французькі ЗМІ цілком справедливо звинувачують у розпаленні конфлікту та вчиненні «погромів» у Парижі «ультраправих». 

Саме націоналістичні сили були першими, хто побачив у виступі «жовтих жилетів» вікно можливостей. Без чорних сонць та рун на жилетках, без розбитої голови Маріанни в Тріумфальній арці, без прапорів із кельтськими хрестами та без переважаючої «білизни» облич протестувальників ми навряд взагалі говорили б про ці події як про «революцію».

З іншого боку, серед протестувальників немало комуністів та взагалі лівих, які згодні з тим, що Макрон є «недостатньо лівим». Приміром, слова протестувальника на ім’я Мурад:

«До тих пір, поки Макрон і його уряд не почують нас, ситуація буде все більше і більше погіршуватися. Я не люблю так говорити, але ми недалеко від громадянської війни. Це те, що зараз відбувається на наших очах. Ми наближаємося до травневих подій 1968 року»[1].

Ці події надзвичайно яскраво демонструють природу сучасного популізму, демонструючи всі його позитивні та негативні аспекти.

Повстання популістів

Що ми знаємо про «жовті жилети»? Формальною причиною виступів стали економічні кроки Макрона, спрямовані на покращення екології: підвищення цін на бензин та дизельне паливо, з метою взагалі витіснити останнє до 2025 року. За час президенства Макрона ціни на паливо виросли на 15%, і багато хто трактує сам протест як суто економічний виступ поміркованих громадян, котрі не бажають зайвий раз переплачувати за бензин.

Але чи може підняття цін на паливо мобілізувати сотні тисяч незадоволених громадян, котрі почнуть перекривати виїзди з міст та битимуться з поліцією? По суті, підняття цін та поява «жовтих жилетів» на протестувальниках як свого роду розпізнавального знаку, перекриття доріг та висунення вимог щодо відміни акцизів стало точкою об’єднання всіх бунтівних груп населення, незадоволених урядом Макрона: від ультралівих – до націоналістів. Не брали участі в протестах хіба мігранти, хоча нерідко в жовтих жилетах крокували й «офранцужені» мухамеди. Ледь не з перших днів невдоволені підвищенням податків, глобалістським напрямом розвитку країни, рівнем безробіття (і особливо безробіття – Макрон, при всій показній «лівизні», відомий своєю боротьбою з умовами Трудового кодексу, обмеженням соціальних виплат та полегшенням процедури звільнення, що призвело до різкого зростання кількості громадян без працевлаштування за останній рік) французи висунули чітке гасло: Мacron démission! (фр. «Макрона у відставку!»)

Річ у тім, що на останніх президентських виборах у Франції в другий тур вийшов Емануель Макрон та право-популістська Марі Ле Пен. Остання програла, хоча уже тоді весь світ боявся популістського перевороту в ледь не останньому форпості лівого дискурсу в рамках ЄС. ЗМІ доклали максимум зусиль для підтримки кандидатури Макрона, і от – ми маємо «останнього президента-глобаліста на континенті». Але прихильники Ле Пен (часто досить відмінних поглядів), що набирала до 40% голосів майже у всіх регіонах країни, нікуди не зникли. Свого часу стратегію такої «піррової перемоги» вважали за найкращий варіант Трамп із Бенноном, але останнім вдалося перемогти, після чого вони зіштовхнулися з міццю системи, яку неможливо поламати зсередини. Французьким популістам у цьому випадку навіть пощастило, оскільки сьогодні ми, по суті, бачимо агонію глобалізму. І якщо на самих виборах Макрон набирав до 65%, то сьогодні має найнижчий в історії Франції рейтинг – всього 18%[2], тоді як протести підтримують майже 70% населення, за даними Harris Interactive poll.

Масштабні протести розпочалися 17 листопада 2018 року, коли на вулиці Франції вийшло більше 100 тисяч осіб. Стихійно сформований рух, що не мав ані лідерів, ані чіткої програми, ані ідеології, охопив усю країну.

Уже 1 грудня маніфестації переросли в запеклі бої з поліцією, що спробувала розігнати людей за допомогою сльозогінного газу, водометів та гумових куль. З’явилися барикади, прямо як на Майдані – зі стільців, столів, дорожніх знаків. Близько 400 людей затримано, більше 130 поранено. 3 грудня «жовті жилети» оточили сховища концерну Total, що унеможливило поставки бензину до заправок країни.

Дісталися і до центру Парижа, прямісінько на Єлисейські поля. Можна прочитати багато новин про «погром» музею у Тріумфальній арці, про розбиті вітрини магазинів, про спалені Макдональдси та інші «символи глобалізму». Найбільшого напруження ситуація досягла уже після часткового прийняття вимог протестувальників – 8 грудня, коли було затримано сотні осіб як зліва, так і справа. Насправді, стихійний рух охопив всіх радикалів, наближаючись до певного ситуативного союзу «правого і лівого», про що давно говорять деякі ідеологи популізму. Ми бачимо в дії пакт Меланшон-Ле Пен, комуністів та правих популістів. У цьому сенсі події цілком можна описати за ідеологічною складовою як Ni gauche, ni droite (фр. «ні ліві, ні праві»).

На сьогодні можна точно сказати, що протест у його «радикальній» формі – придушено. Введенням військової техніки та посиленням контролю поліції, арештом десятків лідерів невеликих радикальних політичних груп обох флангів. «Жовті жилети» продовжують писати різноманітні маніфести, повні протиріч, але такої маси прихильників на вулиці вивести більше навряд зможуть[3]. З іншого боку, влада уже запустила пропагандистську машину, направлену на дискредитацію руху, і як нерідко буває – головна теза полягає у фінансуванні «жовтих жилетів» із боку РФ.

Можлива лише певна політична переорієнтація процесу, об’єднання навколо фігури колишнього начальника генерального штабу П’єра де Вільє. Свого часу він пішов у відставку, не згодний з урізанням коштів на утримання армії, та завдяки протестувальникам швидко набирає популярність.

І хоча генерал де Вільє є досить аполітичним та ніколи не мав контактів із «правими силами», французи ставляться до цієї фігури з чималим ентузіазмом:

«Що стосується генерала де Вільє, то він дійсно відрізняється прихильністю до патріотичної системі цінностей. Він покинув уряд, як і дехто з інших, через незгоду з Макроном, котрий, ігноруючи думку багатьох громадян, має на меті стерти особливість французів. Наша Франція ще жива багато в чому завдяки сільським регіонам, які й стали первинною базою для протесту. Люди не захотіли йти на чергове погіршення свого соціального статусу через підвищення цін на паливо, далі були озвучені інші вимоги. Ми втомилися від іммігрантів, нас нудить від нав’язливої ​​пропаганди толерантності»[4].

З іншого боку, як уже відмітили українські публіцисти, генерал має брата Філіпа, що неодноразово висловлювався проти міграційної політики ЄС[5]. У будь-якому випадку, протестна енергія піде на спад, та навіть у випадку акумуляції максимально-можливої кількості незгодних серед простого населення організовані «жовті жилети» не зберуть і половини прихильників демонстрацій.

Не хотілося б поспішати з висновками, але на сьогодні можливість популістської революції повністю втрачена. Тим не менше, це дає для нас чудову змогу в черговий раз задуматися над подіями, які щойно відбулися.

Популізм і повстання

Ці події вчергове доводять, що саме ідеалісти формують майбутній день. Рік тому Ален де Бенуа, найвідоміший представник французьких нових правих (хоча він і хоче здаватися колишнім новим правим) опублікував книгу під назвою «Момент популізму: кінець поділу на праві-ліві!» Фактично, без цієї роботи неможливо зрозуміти, що взагалі відбулося, і чим взагалі є популізм як політичний феномен ХХІ століття. Ми часто чуємо слово «популіст», завжди – в негативній конотації, хоча загалом це щось менш страшне, ніж «фашист», але все одно надзвичайно неприємне. Починаючи з 2016 року, на Заході праві називають себе «популістами» з гордістю, цей своєрідний флешмоб запровадив Стів Беннон. Підтримав – Ален де Бенуа, за ними вибудувалася чимала черга з мислителів другого рангу, котрі намагаються якось осмислити окремі аспекти нової популістської  доктрини.

По-перше, в умовах ліберальної демократії, в умовах диктатури ЗМІ і fake news уся політика редукується виключно до економіки. Політика – це питання ведення бізнесу. Людина має право заробляти гроші, мати невеличке хобі, але не має права мати політичну позицію. Це вибиває її з середовища сучасного розуміння «політичного». Європейці в облозі, їхня культура плюндрується, вони зіштовхуються з повноцінним мусульманським завоюванням, рівним за розмахом тому, що відбувалося на початку VIII століття, але мовчать. І вони повстають, коли хтось підіймає на кілька євро ціну на бензин. Звучить не лише абсурдно, але й принизливо. І, тим не менше, цей привід – єдиний вихід для бунтівної галльської енергії.

По-друге, що ліберальна демократія не є демократією мас, народним волевиявленням. Як неодноразово стверджував сам де Бенуа, якби такі ключові питання, як міграція, віддали на осуд народу через референдум, то він проголовував би набагато мудріше, ніж те, що ми маємо зараз. Ліберальна демократія формує певний окремий клас політичних еліт, професійних політиків/бізнесменів, що однаково виглядають та думають. 

Немає різниці, хто перед нами стоїть: ліберал, голліст чи прогресивний соціаліст. Все одно на ньому однаковий костюм, дорогий годинник, зачіска. Свого роду «обличчям» таких успішних глобальних еліт і є Емануель Макрон, навіть тоді (й особливо тоді), коли обіймається з оголеними чорношкірими чоловіками.

Безликій еліті, яку порівнюють з агентом Смітом із Матриці, протистоїть такий самий безликий народ. Народ, представлений «жовтими жилетами», зібрався спонтанно, він не має лідерів або промовців:

«жовті жилети – живий приклад самоорганізації. Жодного великого чи малого вождя, жодних цезарів і трибунів, тільки народ. Популізм у чистому вигляді. Не популізм партій чи рухів, які виставляють ту чи іншу вивіску, а те, що Вінсент Кусдьє назвав «популізмом народу». Фрондори, санкюлоти, комунари – який би ярлик не навісили на них – немає значення. Люди в жовтих жилетах не дають нікому права говорити від їх імені, але покладають на себе роль суб’єкта історії, і за це теж їх слід підтримувати»[6], – стверджує де Бенуа в недавньому інтерв’ю.

Протестувальники чітко окреслюють свого ворога: «проти бобо», богемних професійних політиків, напудрених ведучих на телебаченні, всього того, що становить критерій успіху сучасного ЄС. Протестувальники вийшли спонтанно, без рішень профспілок, партій, рухів. Саме тому це можна цілком назвати «цифровою жакерією», неорганізованим бунтом в епоху Інтернету.

Третій фундаментальний аспект, висвітлений Аленом де Бенуа в цій книзі – кінець політичної дихотомії ліво-право. Тут, звісно ж, можна уже й посперечатися.

Де Бенуа не говорить суто про «правий» популізм. Для нього існують однаково як умовно праві, так і умовно ліві політичні сили, що виступають проти глобальних еліт, заручаючись підтримкою «народу». З огляду на це, стає зрозумілою природа альянсу Ле Пен та Меланшона – попри певні відмінності в ідеях та програмах, що вона, що він мислять однаково та, що важливо, однаково діють. Саме тому написи на жилетах нерідко виглядають як окремі частини пазлу з політичними координатами, та їх може підтримувати будь-хто, від гітлеристів до антифа. Щоправда, це «усунення поділу» не анулює боротьбу всередині руху різних автономних груп. Вони зберігають вірність власним ідейним засадам, користуючись моментом кризи та зламу ліберальної структури. Лише маргінали та напів-інтелектуали, що не мають ніякого політичного впливу погоджуються писати на жилетах «Ni gauche, ni droite», тоді як на інших активістах ми бачимо кельтські хрести або серпи з молотами. Звісно ж, Ален де Бенуа не враховує, наскільки реальною є така спайка в майбутньому – його цікавить виключно сам феномен тут і зараз.

Чи є ці ідеї новими? Навряд. Щось дуже схоже ми бачили в 30-их роках, одна з найважливіших книг про ідеологію французьких правих кіл того періоду також носить назву «Ні праві, ні ліві». Щоправда далі йде підзаголовок: «Фашистська ідеологія у Франції». І, згідно з цитатою одного з багатьох правих журналістів 30-их в однойменному розділі праці де Бенуа, «про поділ на правих і лівих ми чуємо виключно з уст правих, але про це не говорять ліві». Можливо, певним політичним колам, що раніше чітко ідентифікували себе як праві, зараз робити це не вигідно, тож вони вигадують інші спекулятивні визначення, розтрачуючи ідеологічний потенціал?

Що ми маємо у підсумку?

Повноцінне осмислення феномену «жовтих жилетів» насправді вимагає багато часу. Попри всю «спонтанність», зміст і сенс бунту творили саме окремі бунтівники з різних флангів. З перших же днів за нього вхопилися майже всі націоналістичні сили Франції, а мислителі та філософи, яких асоціюють із новими правими встигли багато чого нафантазувати (за Жаном-Івом Ле Галлу «жовті жилети» – це символ європейської цивілізації). По факту, ми побачили «популізм у чистому вигляді» і навіть повноцінну спробу популістського повстання. Воно можливо й відкрило для правих вікно можливостей, але, судячи з результатів, це вікно швидко зачинилося. В будь-якому разі на певний час.

Популізм, наскільки б не була ця ідея приємною для «системних людей із народу», не може нести на собі повноцінні та всеохопні зміни. Революція неможлива без революційної організації, організація неможлива без лідера. Ці прості речі говорив ще Домінік Веннер, і нам, можливо, варто нагадати про це французьким колегам, що заплуталися в модних інтелектуальних конструкціях.

Автор: Сергій Заїковський

 

Примітки:

[1] https://ru.euronews.com/2018/12/10/ru-yellow-vests-act-iv-anelise-pkg

[2] https://www.thesun.ie/news/3483950/beleaguered-emmanuel-macron-predicts-major-violence-across-france-this-weekend-as-approval-rating-crashes-to-record-low-of-18-per-cent/

[3] https://korrespondent.net/world/4041648-protesty-vo-frantsyy-zheltye-zhylety-ozvuchyly-trebovanyia-k-vlasty

[4] https://telegra.ph/Russkij-centr-pospіlkuvavsya-z-ochevidcem-podіj-u-Francіi-12-10

[5] https://telegra.ph/TRAMP-STANE-PREZIDENTOM-FRANCІI-12-08

[6] https://telegra.ph/POVSTANNYA-FRANCUZKOI-FRANCІI-12-10

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *